Леонід Тендюк: Останній рейс «Сінтоку-мару»

ажуть: доля сліпа, вона обирає нас сама.

Якщо з цим можна погодитися не зовсім, то інше — те, що минуле, сьогоднішнє, майбутнє взаємопов'язані, — аж ніяк не викликає заперечення.

Ми навіть не здогадуємось, як часом тісно усе переплетено між собою, а відгомоніле, що нібито навіки поглинуто небуттям, виявляється поряд, на відстані дотику чи простягнутої руки.

Кораблі ж, як і люди, несуть естафету поколінь…

Далекосхідне літо закосичило місто й порт на берегах бухти Золотий Ріг туманами — то прозорими й ажурними, як шаль, то густими, принесеними з відкритого, завжди бурхливого океану.

Усе потонуло в молочно-білій повені. Лише іноді, коли з Босфору Східного [107] Протока. зненацька налітав вітер, скуйовджені пасма рідшали, й крізь них прозирали ребристі скелі. Вони здавалися рештками кораблів, яких, потрощивши, кинула на морське дно буря.

Поволі прояснялось, і я побачив схоже на велетень-корабель місто.

Стрімкі щогли, мереживо снастей, брязкіт якірних ланцюгів у клюзах [108] Металевий отвір у борту судна, крізь який пропускають якір-ланцюг. .

Мимоволі спало на думку, що той корабель от-от зніметься з припону й вийде в море.

Я щойно повернувся з Командорських островів, із плавання в крижаному морі на звіробійній шхуні. Оспівана Джеком Лондоном краса півночі огорнула мою душу.

Земля лежала переді мною, мов розгорнута книга. За кожним поворотом звивистого берега угадувалася сповнена знадливих мандрів дорога.

Саме тоді я збирався в далекі південні моря. Вже згодом, коли їх відвідав, вони виявилися не такими й загадковими: людина всюди в поті чола добуває свій хліб. Він особливо гіркий для остров'ян, які конають під гнітом колонізаторів.

«Витязь» стояв, пришвартований до гранітного причалу, неподалік від Мальцевської переправи.

— Ах, який красень! — глянувши на білобокий кораблик, схвильовано мовив Василь Трохимович Кучерявенко.

Василь Трохимович — мій земляк. Переселившись із степового краю, він назавжди поєднав долю з Далеким Сходом, з його людьми та суворою природою.

Замолоду був моряком, плавав під багатьма широтами планети. Бачене, пережите нуртувало, просилося виповісти.

І Трохимович, підохочений самим Максимом Горьким, узявся за перо.

Книжки Василя Кучерявенка — «Перекоп» пішов на південь», «Полум'я над океаном», інші — відомі серед читачів. Остап Вишня переклав його «Корейські казки» на українську мову.

Ось хто був мій новий знайомий і провідник.

Знаючи про мою недавню одіссею — про те, що трапилося в північних морях та на віддалених островах (невдале полювання на моржів і тюленів, жорстока пурга на острові Берінга, під час якої я з товаришем мало не загинув), й намір знову вирушити в плавання, Василь Трохимович, сміючись, сказав:

— Погрієш, земляче, промерзлі кістки під пекучим тропічним сонцем. А, до речі, на Командорах, звідки ти вернувся, не раз бував «Витязь». Отож подружтесь, — додав він.

Пророцтво старого моряка збулося — верстаючи в морях-океанах золоті милі, я побратався з невтомним блукачем «Витязем».

Доріг було багато. Та суть не в цьому… Коли мене добре поносило по всіх усюдах, а шторми й урагани залишили на серці й тілі рясні синці-зарубки, — я кинув якір у надійній гавані — рідному степовому краю.

«Витязь» теж відморячив. Пройшовши голубими дорогами океанів понад мільйон миль, він назавжди зупинився в гирлі тихоплинної річечки Преголі.

Хоч і запізніло, все ж я вирішив розповісти історію мого корабля, на якому плавав не один рік.

Та історія почалася давно, коли в середині минулого століття було спущено на воду російський гвинтовий корвет «Витязь».

Морські архіви Москви й Ленінграда відчинили переді мною свої двері, і я, мов на крилах, полинув у давноминулу пору.

Вахтові, так звані шканечні, журнали «Витязя» та інших кораблів донесли дихання тієї епохи. Я ще раз, вочевидь, переконався, що все на світі взаємопов'язано. Ну, а долю ми вибираємо самі…

Поки оклендський відчайдуха Джек Лондон в компанії таких же паливод, як і сам, — Нікі Грека, Сатани Нельсона-молодшого, Джорджа Великого — літніми ночами, підкравшись до піщаного мілководдя Ловер Бей, робив набіги на устричні ділянки, а шхуна «Софі Сазерленд», щойно повернувшись теж із небезпечного промислу на морських котиків, стояла біля тамтешнього пірса, — на протилежному боці Тихого океану несли свою недремну вахту російські сторожові кораблі.