Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

Скелясті, порослі водоростями береги. Хаотично розкидані уламки каміння забризкані крутою хвилею. В'юнким гадюччям по воді плазують смуги морської капусти. Вони видовжують своє слизьке тіло в напрямку вітру; між ними — вузькі коридори води. Наш бот, одчаливши від пірса, ледве пробирається цими коридорами, які стають вужчі й вужчі. Щупальця капусти прилипають до бортів, чіпляються за металевий ніс, намотуються на гвинт.

Якщо морська капуста обплутала гвинт, вважай, ти в обіймах стихії: куди захоче, туди й винесе прибій. І ми, засукавши рукава, вибираємо з крижаної води тих причепливих «гадюк».

Піднімається шторм.

Наступний острів — Онекотан. Я не забуду, як ми, матроси, лежали на пропахлій літом і морем траві, оглядали бухту й гору з жюль-вернівським йменням — Немо, а в щілині скель спіймали білогруде пухнасте пташеня — ару.

Сонце, рідкий гість у тутешніх місцях, пробилось крізь облогу хмар, як у мініатюрні люстерка, закохано глянуло в кожну краплину роси й огнисто спалахнуло на листі шикші, криваво-червоних кетягах горобини.

Хто з чим: із картузами, бляшанками, відрами — попід кублистими кущами збираємо лохину — довгасті, як нерозталі крижані бурульки, ягоди. Кисло-солодкі, смаком нагадують наш виноград. Рот аж по вуха — теж у лохині.

На одному з курильських маяків мені сказали:

— Коли будете на Онекотані, поцікавтеся долею японської шхуни.

Тут ніхто про неї не знає. Але ми самі побачили сліди трагедії, яка відбулася кілька років тому… Серед каміння за бухтою Паганель, неподалік від мису Зеленого, лежали уламки японської риболовецької шхуни. Що вони можуть розповісти, ці потрощені океаном рештки? Суворі береги зберігають таємницю, Мовчить про неї й океан. Та в пам'яті старожилів вона зберігається навічно.

Взимку 1960 року світ дізнався про героїчний дрейф чотирьох відважних радянських воїнів: Поплавського, Зіганшина, Федотова, Крючковського. Всі були вражені їхньою мужністю. Пишалися героями й курильчани: це з їхніх островів розпочала дрейф легендарна баржа. Сорок дев'ять днів боролися хлопці з океаном і — перемогли!

А це трапилося за рік перед цим випадком. Японські рибалки поверталися з путини. Ураганний вітер розбив їхню шхуну об скелі сусіднього безлюдного острівця Харімкотану. Кілька чоловік загинуло відразу, решта вибралися на острів. Капітан помер від завороту кишок. Живими лишилося четверо. Вони, ці четверо, жили спочатку в курені, а потім натрапили на зимовий обігрівач-будиночок, в якому були запаси продуктів і одягу. Зголоднілі рибалки швидко «впоралися» з продуктами. І — почалося найстрашніше: сильніші вбивали знесилених. Навесні з чотирьох лишилося двоє.

Коли наші моряки піднялися на гору, де стояв обігрівач, вони побачили жахливу картину: напівживий японець лежав, уп'явшись у шию трупа. Цього, живого, взяли на корабель, відправили на материк. Виходили, поставили на ноги. Так, він зізнався, що задавив товариша. На запитання, чому він так учинив, відповів:

— Якби не я його, то він би мене знищив.

У другій половині дня ми залишили Онекотан і, знову ховаючись від східних вітрів, протокою Севергіна перейшли на західне узбережжя островів.

Матуа, Кетой, Сімушир… На Матуа я ходив полювати на кам'янушок — невеличких морських качок; годинами сидів на скелі, спостерігаючи, як чадить сердитий вулкан Саричева.

На Сімуширі хлопці з сейсмологічної станції показували прилади, за допомогою яких фіксують найвіддаленіші землетруси планети; водили до кратерів діючих вулканів Прево й Палаюча Сопка.

Та перш ніж побачити це, мені й моїм товаришам довелося спробувати іншого… Як тільки взяли курс від Шиашкотану, було передано SOS. Риболовецький сейнер просив допомоги. Сигнал біди одержали й ми. Не роздумуючи, капітан повернув судно назад, у Четверту Курильську протоку. Чимдуж мчали ми туди. Та з берега повідомили: «Потерпілим подано допомогу: ідіть своїм курсом».

Поки ми повертали, піднявся шторм… Погустішали сутінки, міцніше й міцніше беручи нашу «Чайку» в залізні лещата хвиль. Завирувало, загриміло. Чортова круговерть. До останньої краплини збурена морська безодня.

Ми — кожен на своєму місці. Нас валить із ніг. Нам не те що стояти важко, а й дихнути — як ніж у серце. Та, пересилюючи знемогу, і вітер, і жах, ми, з ніг до голови забризкані крижаною водою, прикріпляємо шлюпки, міцніше стягуємо канатами бочки й балони.

Хвилі перекочуються через борт, заливають палубу. Удар, другий, третій — і канат рветься, як струна.