Леонід Тендюк: Останній рейс «Сінтоку-мару»

Ми всі перед океаном рівні: капітани, штурмани, матроси. Нам нічого хизуватися. Нам нічого брати в дорогу дріб'язковості — у великому плаванні вони не потрібні. Це, бачу, розуміють усі: від капітана до веселуна Саші Чулкова.

Така ніч — що вогневий рубіж: переступивши його, ще раз усвідомлюєш — немає почуття, сильнішого за дружбу й взаємовиручку.

Судну пом'яло боки, а серед екіпажу «Чайки» мені перепало чи не найбільше: я застудився і покалічив ногу.

До кінцевої гавані — сотні миль. І мене висадили на невеличкому середньокурильському острівці… Мовчазні береги і острів як острів: таких тисячі в Тихому океані. Довжина його не більш як два кілометри, стільки ж — у ширину. Майже вся площа — схили діючого вулкана. Вечорами над чорною пащею кратера палахкотить зловісне огниво, — так малюють міфічних огнедишних драконів… Хлопці-вулканологи, чиї намети притулилися до підніжжя гори, вивчають загадкові сили «пекла». Так приборкують непокірне серце землі сьогодні, а в давнину айни, або ще інакше курили, пробудження гори пов'язували з ім'ям підземних духів — камулів. Один із них, всевладний, злий чаклун Туйла, буцімто їздив на легких бамбукових нартах, у які було впряжено дикого собаку Козея. Коли собака «норовився», гори здригались і люди чули грізне гарчання. Ще жахливіше ставало, якщо камули бралися готувати вечерю. Китові кістки й жир, що ними розводили багаття, кіптявили небо, і дим той роз'їдав очі, отруював душу.

Ще й понині чадить те вогнище. Здригається острів, осипаються схили. А внизу, на сплюснутих клаптях застиглої магми, — високі трави. Росте вузлувате борець-зілля, під вітром спроквола погойдується жовтоголовий шаломайник, і, як не дивно, зоріє світлоока ромашка.

Я виснажений ступив на той берег і ніби відчув приплив сил. Не знаю що — лагідне вересневе сонце чи, може, духмяне різнотрав'я — вгамувало пекучий біль. І я частіше почав ходити на берег, пожадливо вдивляючись у мерехтливе океанське марево: чи не забіліють довгождані вітрила?

Вітрил не було, і я тривожився й не переставав думати про них. Але так було спочатку. Минали дні, спливали ночі — я почав забувати про них, про вітрила, які могли мене забрати звідси…

Щогли напівзатонулої шхуни, кимось забутий на обмілілому відкосі човен раніше викликали рій бентежних думок: чи довго ще лютуватимуть циклони і чи добрався б я на тому човні до великого берега? Так було раніше. А потім мене заполонили інші почуття, і я, змирившись із власною непокорою, просто-напросто забув і про човен, і про білі вітрила.

Як заколисливий міраж, бачив єдине — Багряні Скелі.

Там, де високе прибережне нагір'я відкрите світанковим вітрам, височіють вони. Хвилястий підводний риф та бухточка Чорнявка відмежовують їх від океану.

Здалеку здається: то казкові палаци, де живе найвродливіша красуня — синьоока царівна…

У надвечір'я сонце кидає сюди вогнисте проміння, і скелі з тьмяних ураз стають криваво-червоними.

Ось у цю короткочасно багряну пору я й любив приходити на побачення зі скелями. Але не мінлива гра кольорів прикувала мене — скелі мали дивовижну властивість: на мій голос озиватися співзвучним моєму настрою відлунням. Я звик до цього. В годину самотини для мене стало необхідністю розмовляти з чутливими Багряними Скелями.

Зійшовши на стрімке крутогір'я, я гукав униз, і мені відповідав знайомий ніжний голос. Оживали мовчазні гори; сріблястим дзвоном торжествували океанські хвилі — й душа моя співала, зачарована.

Кому я освідчувався? Хто до мене промовляв заповітні слова?

— Ти навічно залишишся тут, — голубино увіходило в серце. — Навічно зі мною, навічно удвох.

— А потім?

— Потім… заголубіє весна, спалахне коротке літо, і знову весна, весна без краю!

— І зима, й осінь! Але навіть у стужу ти з весняних квітів сплетеш мені вінок.

— Вінок? Для кого? Хто ти?

— Я — твоя Весна, твій Спокій.

— Ти — Спокій? Але я ніколи не думав, що для мене в житті щось важить спокій.

— А мої зоряні очі, мої лебедині руки, мої уста — хіба то тільки спокій?

І чиїсь милі руки гаряче обвивали мене; хтось закоханий ніжноусто дотикався до мого чола… Було сонячне, щасно. Як пісня. Як море, якому немає дна…

— Забудь дороги і пристрасті — забудь! — умовляла слізно. — Ти чуєш: відшаленіли вітри, вляглися бурі. То я принесла тобі спокій.

Мене заколисав той голос. І я, що приховувати, був щасливий.

Сьогодні знову, як і раніше, пішов до Багряних Скель. Пішов сказати, що я тут, що марні побоювання втратити мене назавжди.