Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

Було те далекого тисяча вісімсот дев'яносто другого року.

«Витязь», «Бобр», «Якут», «Забияка»…

Сімнадцятилітній «устричний пірат» Джек Лондон незабаром вирушить у своє перше океанське плавання на трищогловій шхуні «Софі Сазерленд», вітрила якої поки що дрімають над тихими водами бухти Сан-Франціско. Шлях її перетнеться із шляхами російских сторожовиків.

Тоді, в тисяча вісімсот дев'яносто другому році, наш Далекий Схід, як і раніше, охоронявся кораблями Тихоокеанської ескадри, що крейсерували вподовж російських берегів.

Був серед них і «Витязь».

Його попередник і тезко, «Витязь»-первісток, який тепер звався «Скобелев» (і, до речі, хоч і був молодший, на кілька років пережив «Витязя»-другого), вславився тим, що возив на Нову Гвінею легендарного М. М. Миклухо-Маклая.

«Витязя»-другого прославив адмірал Степан Осипович Макаров. Не грізними походами й звитягами, як то вславляється більшість бойових кораблів. Корвет став знаменитим завдяки океанографічним дослідженням. Праця С. О. Макарова «Витязь» і Тихий океан» й понині вважається класичною, а ім'я «Витязя» викарбувано на фронтоні відомого Океанографічного музею в Монако серед небагатьох імен інших славетних кораблів-дослідників.

Ось чим здавна багаті й славні наші співвітчизники та їхні кораблі.

Ті ж таки кораблі водночас охороняли недоторканість рубежів вітчизни, виганяли з морів жадібних до наживи браконьєрів-іноземців.

Мисливці-зайди під час нересту ловили лососевих, нищили дорогоцінних хутрових звірів — котиків та каланів.

Ареною їхніх піратських наскоків ставали узбережжя й води довкола Курильських і Командорських островів.

Те, що для молодого Джека Лондона, учасника плавання на американській звіробійній шхуні «Софії Сазерленд», — так вона звалася в офіційному торговому регістрі, — було лише романтичною пригодою й, звичайно, можливістю заробити сотню-другу доларів, — для Росії оберталося згубою: приблуди жорстоко нищили природу та її багатства.

Ось чому військові кораблі вздовж і впоперек «прасували» далекосхідні моря.

Серед архівних паперів, пожовклих від часу, увагу мою привернуло повідомлення Головного Морського штабу за тисяча вісімсот дев'яносто другий рік. У ньому було написано: «Крейсер І рангу «Витязь» другого серпня вийшов із Владивостока в Петропавловськ».

Звідти дорога лежала на Командорські острови. Нагляд за ними був розподілений так, що кораблі біля островів знаходилися постійно: на зміну одним приходили інші, й браконьєрам було «жарко».

Навесні там уже побував крейсер «Забияка». Тепер ось патрулював «Витязь», чекаючи собі заміни.

У рапорті командира канонірського човна «Бобр», капітана 2-го рангу Енквіста, зазначено: «Згідно з наказом молодшого флагмана Тихоокеанської ескадри від другого серпня знялися з якоря й пішли до Командорських островів.

… О шостій вечора, досягнувши траверзи мису Лаверон, узяли курс на Тюленячий острів, куди й прибули двадцять восьмого о четвертій дня. Помітили судно, яке прямувало до Тюленячого острова від норду. Це виявився «Витязь» під контр-адміральським стягом. Я показав свої позивні, на що адмірал підняв сигнал: «Не салютувати». О восьмій п'ятнадцять крейсер «Витязь» знявся з якоря й пішов».

Дорогоцінні реліквії — записи у вахтових журналах тієї пори — свідчать, що плавання пройшло успішно: недремний дозорець вітчизни пильно охороняв її далекі кордони.

Не все, отже, підвладне забуттю й тліну. Голос про мужніх синів землі, моряків, доходить до нас і крізь завали років та десятиліть.

З побожністю гортаю сторінки вахтового журналу крейсера І рангу «Витязя». Вони стосуються його зарубіжного плавання взимку й навесні наступного, дев'яносто третього року.

«13 січня. Стали на рейді міста Нагасакі. 21 лютого. Знялися з якоря й пішли в Шанхай.

23 лютого. Під парами у Східно-Китайському морі.

21 березня. Знялися з якоря й попрямували в Нагасакі.

11 квітня. О шостій ранку пішли вподовж Корейського берега.

18 квітня. Біля острова Хадо…»

Цих дат крейсерування «Витязя» в далеких морях можна було б і не наводити, якби вони не збігалися з часом плавання шхуни «Софі Сазерленд».

Дванадцятого січня того-таки року Джеку Лондону виповнилося сімнадцять. А через кілька днів він уже був в океані.

Шлях шхуни стелився до Японії, звідти — на північ, до російських берегів, де американці збиралися полювати на котиків й куди ще раніше вирушило чимало їхніх відчайдушних, зажерливих земляків.