Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

— Все ясно, сіндо, — суворо глянув на нього офіцер. — Якось воно, знаєте, не в'яжеться: «Сінтоїстська доброчесність» — здається, так зветься ваша шхуна? — й порушення чужого кордону.

Суднова роль [104] Список членів екіпажу судна. та інша документація — патент, вахтовий журнал, сертифікати, що засвідчують морехідність і належність шхуни, — були в порядку.

Оглянули суднові приміщення, набиті рибою трюми; ще раз зробили допит екіпажу; склали акт про затримання в радянських територіальних водах шхуни-порушниці. Її господаря й капітана суворо попередили та й відпустили.

— Пливіть і більше не потрапляйте на очі, — сказав Затуливітер, уздрівши Мукудорі, котрий ішов до шхуни, на якій уже вибирали швартові кінці.

— Домо арігото… арігото, — як і тоді, коли Іван врятував його, ланцюгами прикутого смертника, прошепотів слова подяки японець.

Стуливши долоні й нахиливши голову, Мукудорі низько вклонився.

«Уміють, нечестивці, удавати з себе святих та божих», — підкручуючи вус, подумав Затуливітер.

Розвернувшись на широкій водоймі затоки, шхуна попрямувала з бухти.

Це була та сама гавань, у якій колись «служив» Мукудорі, — земля, відвойована в самураїв дорогою ціною.

Берег подаленів. Довкола розкинувся пустельний океан.

На «Сінтоку-мару» всі були пригнічені. Ніхто не зронив жодного слова. Та зрештою боцмана прорвало.

— Тюхтій ви, сіндо! — гарикнув він. — Що змусило вас лізти на ту дурацьку скелю? Зухвальство чи, може, романтика? Аякже! — зло вигукнув. — На зворотному шляху промацаємо об'єкти в бухті Отомає й на мисі Курабу. От і «промацали», донбутцу! — вилаявсь. — Самі тепер звітуватимете перед Кокікі й майором.

Проте звітувати не довелося…

Вітер схопився несподівано. Ніби невидимий меч, він стинав піняві гребені над високими валами, й хвилі нараз понижчали. А потім так само раптово почали рости й рости, зводячись до неба.

На палубу налетів водяний смерч. Оснастка не витримала. Порвалися сталеві ванти, впала, розчавивши ходову рубку, грот-щогла. Вода проникла в трюм, хоч шхуна поки що й трималася на плаву. Її немилосердно жбурляло в глибокі вирви, клало з борту на борт.

Мукудорі й понині не втямить: усе те, що сталося потім, скоїлося з ним чи, може, з казковим мореплавцем Магоске?..

Давно колись, згадав він легенду, від узбережжя Мацумає [105] Давня назва острова Хоккайдо. відчалив вітрильник. На ньому, як і на «Сінтоку-мару», було семеро чоловік команди, яку очолював Магоске.

Через кілька днів після виходу з гавані показався берег. Але зірвалась буря. Море завирувало, корабель мало не перекинуло.

Матроси взялися згортати вітрила, рубати щогли. Та й це не врятувало вітрильника. Хвилі розкололи корму навпіл, потрощили носову частину, а матросів, крім Магоске, змили в море. Власне, вони потягли і його, проте він вчасно вхопився за обрубок дошки.

На ній і плив, гнаний бурею.

Ніби велетенські кити, звідусюди підступали горбоспинні вали. Вони то піднімали, то кидали його в безодню.

Хоккайдець Магоске благав Компіра, щоб той допоміг, як він допомагає всім мореплавцям. Просив і бога Іяхіко — жоден із них не змилостивився!

Потім у нічній пітьмі вчулися слова команди рубати кінці, а палубний вантаж скидати в море.

І тієї ж миті поряд щось забовваніло. То був корабель-привид. Люди посинілими руками вчепірилися в його борти, нагадуючи мерців.

Примарний корабель пройшов неподалік від дошки, на якій лежав Магоске, і зник у пітьмі.

І раптом щось прогуркотіло. З моря долинув зойк.

Корабель-привид розбився об скелі, матроси благали порятунку.

Не встиг Магоске отямитися від переляку, як почув розпачливі крики. Вітрильник з'явився знову.

Люди-мерці благали; в нестямі заломивши руки, слали прокльони.

Корабель то зникав, то з'являвся, аж поки не засірів світанок. З його першими променями корабель-привид розтанув у мареві моря.

«… А далі з Магоске сталося те ж, що й зі мною», — спостерігаючи, як по стінах печери лінивими ящірками сповзає вода, подумав Мукудорі.

Дні і ночі носили по спіненому океану «Сінтоку-мару» люті вітри. Екіпаж втратив надію на порятунок. Спустившись у кормовий відсік, міцно задраївши глухарі ілюмінаторів та зачинивши водонепроникні двері, «рибалки» ждали кончини.

— Це ви довели нас до згуби! — кинув в обличчя капітану матрос Мікімура.

— Не я наслав вітер, — ніби виправдуючись, відповів Іомура Хасімото.

— Не треба було лізти в чужі води, — втрутився в розмову моторист Міяма.