Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

За кілька миль від мису — бухта, на пологому березі — селище курильських рибалок. Вузький, гостроносий острівець Бар'єрний — ніби сторожа від навали хвиль і шалених вітрів.

Капітан Хасімото мав рацію — підступи до бухти справді небезпечні. Підводне каміння, рифи підстерігають необачних мореплавців на кожному кроці. Що це так — свідчать рештки корабля, який невідь-коли розбився об тутешні скелі.

Від колишніх ненависних назв, всіх отих Атенкесі, Тараба, Іоцуіва — буцімто рибальських висілків, з яких «нейтральні» японці насправді виходили в простори океану топити мирні радянські судна, — не залишилося й згадки.

На далекій радянській околиці — Курилах — милі серцю ймення, міста й села Сєверо-Курильськ, Крузенштернівське, Океанське.

Ось ці «об'єкти» й задумали промацати «рибалки».

Мукудорі вніс у маршрут поправку.

— Я цілком згоден, Кавагуті-сан, — шанобливо мовив, — що згадані вами місця треба дослідити. Ми це зробимо на зворотному шляху. Та спочатку відвідаємо Сюмусю. Повірте: ви не розчаруєтеся! — піднесено вигукнув. — Там для нас знайдеться пожива. Я служив колись на Сюмусю…

Від згадки про час, коли і йому перепало, Мукудорі зблід й на півслові затнувся. Бо, хоч і кажуть, що не треба боятися гавані, в якій зазнав катастрофи, він, згадавши про неї, злякався і водночас не міг відмолитися від спокуси побувати там. Так убивцю тягне місце, де було вчинено злочин.

Далекий суходіл вабив Мукудорі ще й з інших причин…

— Куди це вони вирішили йти? — піднімаючись із кочегарки, щоб удихнути свіжого повітря, запитав у товаришів Міяма.

— Схоже — на північ. Та куди конкретно, невідомо, — відповів Кіносіта.

— А як же трал? Ми його щойно підготували, — втрутився в розмову Санкіті.

— Хіба тобі не все одно — ловити палтуса чи червону рибу?

— Все одно, але ж… Щойно натрапили на косяк — і знову гайда.

— Запитай у свого дядечка, що нас гонить.

Хоч матросам було наказано спочивати, тому що, сказали їм, скоро настане гаряча пора, ніхто не спускався в задушливий кубрик. Усі похнюплено стояли на палубі.

«На цій шхуні грошей не заробиш, — з прикрістю думав кожен. — А от лиха сьорбнеш…»

Ніч була морозяна, тиха. В розривах хмар крижаними скалками поблискували зорі; холод пробирав до кісток. Важкі хвилі глухо били в борт.

Краючи носатим форштевнем невидимі вали, «Сінтоку-мару» раз у раз спотикалась, але, не зупиняючись, поспішала на північ.

Високо в небі зводилося громаддя гір. Сніг на вершинах, увібравши сяйво зірок, світився. І від того над океаном, там, де вгадувався берег, було біло. Просто-напросто все довкруг розділилося навпіл: на світле й темне.

Схожий на велетенські лаштунки, над островом якось нереально висів широкий матовий німб.

«Рибалки» на містку, в ходовій рубці й тут, на палубі, з якої досі ще ніхто не пішов, спостерігали цю дивовижну красу.

— Гарно! — захоплено мовив Санкіті.

— Буде ще краще, якщо знову потрапимо до рук прикордонників.

Мукудорі і не думав залишати містка. Він сторожко прислухався, пильно вдивлявся в темряву океану… Ненароком згадав дядечка, полковника Сімуру, те, яким той був чутливим до краси. Йому ще й досі пам'ятаються рядки хокку, що їх любив повторювати Сімура:

«Так, справді багаття, — відзначив подумки Мукудорі, споглядаючи світіння гір. — А тільки, чи не спопелить воно нас…»

Ті миси й бухти, про які говорив Кавагуті, що їх треба промацати з ефіру, лежали десь ліворуч, огорнуті пеленою ночі. Їх, звичайно, і вдень не розгледіти — «Сінтоку-мару» йшла далеко від берега. Але боцман не марнував часу. Спустився в міждоння, чаклував над радіопеленгаційною апаратурою.

На містку залишилися капітан і сіндо, та ще, біля стерна, вахтовий матрос Мікімура.

Мукудорі, схоже було, виконує роль лоцмана. Він підказував, коли міняти курс — переходити з північного на північно-західний.

Капітан-маріонетка слухняно корився, в свою чергу даючи розпорядження стерновому:

— Півборту ліворуч!

— Півборту ліворуч, — повторив Мікімура.

Коли шхуна повернула, пройшовши в бік острова чималу відстань, несподівано налетів вихор.

Парамушир — великий острів, трохи вигнутий до океану. Круте узбережжя, яке омивають води Охотського моря, широкоплечо стримує навалу розлючених західних вітрів.

Поки шхуна йшла під прикриттям кряжів, вітер не заважав. Тепер же «Сінтоку-мару» опинилася навпроти протоки, що роз'єднує Шумшу й Парамушир.