Леонід Тендюк - Останній рейс «Сінтоку-мару»

Зустрічний вітер шаленів. Вода клекотіла, під днищем шхуни ніби щось ворушилося. То починалися відомі в тамтешніх протоках сулої — «витанцьовування» збуреної води.

Було далеко за північ. Ніч хилилася до світанку.

— Обережно, Хасімото-сан, — попередив Мукудорі капітана. — Тут десь підводні рифи.

З нічної пітьми вже проступали ледь вловимі обриси суходолу.

— Молодець, Мукудорі-сан, — почувся голос Кавагуті. — Так близько підійти до берега — й моя мрія.

Боцман стояв на порозі ходової рубки. Над водою щось замаячило. Знайомий силует скелі в океані.

— Капітане! — заволав сіндо. — Спускайте шлюпку.

— Але ж тут течії.

— Ніяких течій — шлюпку на воду!

Таким Мукудорі ще ніхто не бачив. Нестримний, біснуватий, він кричав, наказував, благав.

— Я вас прошу, дуже прошу, сенсей, — тремтячими руками схопивши за плечі капітана, просив.

— Що ж, робіть, як знаєте! Шхуна ваша…

Капітан наказав, і матроси вивалили шлюпку за борт.

— Браво, Мукудорі! Ви — справжній самурай. Банзай! — спостерігаючи, як сіндо спускається в шлюпку, вигукнув Кавагуті забутий войовничий клич.

Разом із Мукудорі спустилося ще двоє — матроси Кіносіті й Мікімура. Вже знизу Мукудорі звернувся до капітана:

— Будьте напоготові, Хасімото!

Машина й так працювала, — правда, на малих обертах. Течія намагалася віднести шхуну правобіч, кинути на сусідні рифи. Та все ж поєдинок вигравала «Сінтоку-мару». Тримаючись носом до хвиль, вона не збочувала з фарватеру.

Тим часом матроси налягли на весла. Шлюпка, підхоплена бурунистим струменем води, почала відходити далі й далі.

— Що він задумав, безумець?! — зиркнувши на шлюпку, коли та вже наблизилася до скелі, запитав боцман.

— Не знаю. Мені він не доповідав, — байдуже відказав капітан. — Ви з ним запанібрата, самі й розбирайтеся.

— Ні, це неймовірно! — знову вигукнув Кавагуті. — Ви тільки погляньте, погляньте, що він робить!

Впритул підійшовши до виступу в довгастому перешийку, через який раз у раз перекочувались вали, Мукудорі вибрав мить, коли хвилі понижчали, й притьмом скочив на базальтову приступку.

Але не втримався: посковзнувшись, упав.

З «Сінтоку-мару» було видно, як він звівся на ноги. Потім присів і, рачкуючи, поповз далі. І враз зник.

Від збудження й очікування надзвичайного Мукудорі затремтів. В очах червоно хитнувся туман.

Його світовідчуття притлумилося. Не допікав ні холод, ані біль від подряпин рук об скелю.

Це було якесь самозабуття, сон наяву. Рухи Мукудорі, нестримно-вперті, позбавлені свідомого начала, наганяли жах, — так поводить себе, мабуть, привид або сновида.

Розум, затьмарений химерою наживи й всевладності, яку він, ставши власником скарбу, буцімто здобуде над людьми, працював гарячково, але чітко й цілеспрямовано. З-поміж тривог і клопотів світу непокоїло єдине: чи вціліла схована в скелі скринька?

Батоги морської капусти та ковзкі водорості, якими з боків була обплутана скеля, заважали рухатися. Проте японець, не зупиняючись, повз і повз.

Колись давно цю скелю він відвідував не раз, але ніколи вона не здавалася йому такою неприступною. На заваді знову стали гострі, як лезо, шпичаки; далі перед ним звелася суцільна стіна.

Мукудорі охопив жах. Він розгублено озирнувся: шлюпка, припнута до базальтового підмурка, погойдувалася на хвилях. Запаливши цигарки, матроси перемовлялися між собою. Може, вони допоможуть?

Хоч він і не бажав, щоб були свідки, коли братиме поклажу, що ж вдієш! І сіндо тремтячим голосом гукнув:

— Мікі… Мікі, йдо-но сюди!

Мікімура, матрос-паливода, схопившись за гранітний карниз, на руках рвучко підтягнувся вгору.

— Обійди праворуч, — показав Мукудорі на частокіл шпичаків, що витикалися з води.

Мікімура, так само, як кілька хвилин тому цей дивний господар шхуни, лавіруючи між гранітними відрогами, поповз навкарачки.

Набігли хвилі, й матрос не міг від них захиститися — вони заливали з ніг до голови. А одна, особливо велика, мало не змила в океан.

— Донбутцу! — вилаявся Мікімура.

Він був такий злий, що ладен би власноруч задушити ненависного сіндо!

— Нічого, нічого. Ще трішки, — підохочував Мукудорі.

І коли матрос досягнув стіни, сіндо раптом зник з очей.

«Де ж він подівся?» — здивувався Мікімура.

Але, підійшовши впритул до стіни й заглянувши під нішу, яка оголилася під час чергового відпливу, побачив звивистий отвір. Він вів кудись у скелю.

Матрос відважився проникнути всередину.