По узвишшю де-не-де випнулися руді маслаки скель.
У ніші було тихо. Мукудорі з розплющеними очима лежав горілиць. Тьмяне світло, пробившись крізь щілини бамбукового даху, змішалося з темрявою. В каламутному присмерку хитнулися тіні. Вони то випростовувалися, то нижчали, ніби їх зводила судома. З глухого закутка хтось тихо прошепотів:
— Зараз або ніколи…
— Так, він — ледве живий, — почулося у відповідь.
Мукудорі лежав нерухомо. В пригаслій свідомості безладно роїлися спогади — мінливе видиво уявного й недавно пережитого.
Він знесилено простяг руку, сподіваючись знайти й посмоктати круглобокий камінець, що трохи вгамовував почуття голоду. Як раптом до слуху долинуло:
— Ми до вас, Мукудорі!
Тіні схилених над ним співучасників плавання на «Сінтоку-мару» (чи, може, привиди?) здригнулися.
— Збирайтеся, Мукудорі-сан. І нехай дарує нам Сумійосі.
Останнє, що він побачив: вилицювате, озвіріле обличчя свого боцмана — Кавагуті.
Свідомість, спалахнувши ще раз, висвітлила — мовби вихопила з мороку — його плутане і, мабуть, таки нікчемне життя — все те, що так чи інакше було пов'язане з цим суворим архіпелагом.
МАНДРІВКА НА КРАЙ ЗЕМЛІ
Романтичний щоденник
алекі береги, суворі землі, незнані води…
Я глянув на море і задумався. Стривай, стривай, з чого ж все це почалося?
Сутеніло надвечірнє небо, змовкали далі. А я, зажурений і щасливий, стояв на аеродромі. Ще мить, одна-єдина мить, загудуть мотори — і я в путі.
Дорога — як пісня: заманить далеко, полонить навічно. Затишок міської квартири. Ну що він у порівнянні з холодним полем, із шаленим вітром, із щербатим місяцем над дрімучими лісами!
Мимоволі піймав себе на думці, що лише тоді відчуваю повноту щастя, коли знаю: мене чекає мандрівка.
Літак мчав над хмарами. Внизу, оповита серпанком, лежала земля. Якось непомітно промайнули помережані дорогами степи, відголубіла стрічка Дніпра.
Курс — на схід.
Негода перетнула шлях. В Іркутську стюардесу повідомила:
— Виліт затримується.
Пасажири знічев'я розбрелися по місту.
Я пристав до гурту галасливих газетярів, які цим, першим, пробним рейсом ТУ-104 вирушили з України на Далекий Схід. Ми подалися… на засніжений стадіон.
Для гри було привілля — на полі жодної душі.
Розбившись на дві команди, почали «змагання».
Я не помітив, як у нашу команду прибуло поповнення. Смаглява тендітна дівчина, оббиваючи рукавичками сніг, йшла поряд із кореспондентом газети «Комсомольское знамя» Якубом Шаройком, розповідаючи йому щось веселе й смішне.
— Хто вона? — запитав у товариша.
— Аеліта… — пожартував він.
Знаючи, що від нього, крім дотепів, нічого не доб'єшся, я приєднався до Якуба і його подорожанки.
Віка! Світле, ніжне ім'я. І сама вона — замріяна, синьоока, з грайливими сніжинками на довгастих віях — здалася мені царівною тайги.
А потім Якуб кудись зник. Ми з Вікою вже кілька годин сидимо в напівтемному коридорі аеропорту і говоримо про все на світі й ні про що зокрема. Віка розповідає про своїх друзів-будівельників, про віддалене тайгове село, в якому виросла і куди тепер зібралася гостювати. Вона говорить — і в душу ллється світло, ніби березова шумлива снага. А може, мені тільки здалося. Може, я все це вигадав?
Сосни, розгойдані вітром, кидають на вікна рухливі тіні. Світло — тінь. Світло — тінь. Віка вмощується у крісло. Їй холодно, і я прикриваю замерзлі ноги своєю хутрянкою. Голос її поволі змовкає: царівна тайги, не дочекавшись вильоту, засинає.
Опівночі оголосили:
— Чотириста п'ятий на вильоті!
Я знаю: чотириста п'ятий — це Вічин літак.
Ми поквапливо йдемо на аеродром.
На прощання хочу сказати щось важливе, але так і не встигаю.
Причинилися двері кабіни, заревли мотори, завихрилось вітряно.
Віка полетіла.
Я самотній стою на аеродромі. Мені холодно. Чого мені так холодно? Повіяло з півночі чи, може, від пропелерів потягло.
Через годину вилітаю і я. Коли Віка стукатиме у вікно своєї хатини, коли хвилюючись прокаже: «Мамо, відчиніть», я буду вже далеко від неї, десь за високими сніговими горами. І тому в серце закрадається непроханий смуток.
Над шпилястими сопками, над пасмом острівців, що тягнуться далеко в океан, сходило сонце.
Читать дальше