Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

— Я зварю вам ще кави, — піднявшись, сказала вона і вже зовсім іншою, вільною ходою пішла вглиб порожнього кафе.

Я сидів за столиком, намагаючись зрозуміти, чому людина так швидко може змінити в собі майже все: і голос, і погляд, і ходу. Мабуть, та хода, за яку я прозвав дівчину з кафе «балериною», належала офіціантці, а присівши за мій столик, дівчина відразу стала Іриною і, як я потім дізнався, Ірина говорила іншим голосом та іншими інтонаціями, вона була іншою людиною, людиною, котра, напевно, сподобалася мені навіть більше за «балерину», але, якщо, думаючи про «балерину», я не ставав задумливим та серйозним — у мені виникала легкість вільного життя і з цією легкістю я хотів привабити у вільне ширяння над цим світом відчуттів та емоцій симпатичне дівчисько легкої вдачі, то вже думаючи про Ірину, я розумів, наскільки я важчий за повітря і слабший за вітри, які могли б підкоритися її зеленоокому погляду.

— Ну ось, — вона поставила чашки на стіл і присіла. — А твій друг так і не прийшов?!

Вона сказала «твій»! Це мене більше, ніж вразило. Але, з іншого боку, я знав тепер про її життя стільки, скільки може про нього знати лише людина, з якою вона давно на «ти». І це теж треба прийняти спокійно. Тут недоречні ані американська емоційність, ані північна стриманість, ані східна солодкувата усмішливість, за якою, як на задвірках східних базарів, криється тільки сипучий пісок.

— Може, він або я щось переплутав?! — припустив я, не бажаючи зізнатися в тому, що згадування друга було простим дитячим обманом.

І раптом у кафе ввійшов Вацлав. Побачивши нас, він навпростець попрямував до столика. Ірина спурхнула зі стільця і застигла.

— Каву і що-небудь ще! — замовив, сідаючи на щойно звільнений стілець, мій друг.

Ірина кивнула і легко, тією самою балетною ходою пішла.

Я дивився на Вацлава і ледве стримував себе від того, щоб не сказати йому яку-не-будь дурість. До чого все-таки добре вміти себе хоча б інколи стримувати.

— Привіт, старий! — радісно вигукнув Вацлав, втупившись мені у вічі. — Ти, здається, в польоті?!

Я кивнув.

Вулицею за стінкою кафе пройшли люди, і цей їхній рух неначе розбудив мене, повернув на землю.

У кафе зайшло трійко чоловіків, серед них був портьє з мого готелю. Він привітно кивнув мені. Всілися вони в іншому куті залу.

«Балерина» принесла Вацлаву каву з тістечком і пурхнула туди, до нових відвідувачів.

— Ти чого посумнішав? — запитав Вацлав здивовано.

Я подивився на нього, дружньо усміхаючись. Усе ж таки він непоганий хлопець. Простий і незлостивий, до всіх доброзичливий. Що він мене запитав? А, він запитав: «Ти посумнішав»?

Я кивнув.

Він подивився на мене трохи спантеличено. Вірогідно, я спізнився з кивком. Гаразд.

У кафе ми просиділи ще з півгодини. Упродовж цього часу відвідувачів побільшало. «Балерина» пурхала між столиками. Вона була вже зовсім не схожа на ту Ірину, з якою я познайомився. Один раз за цей час вона підійшла й до нас, але ми більше нічого не замовляли, а невдовзі потому вийшли надвір і пішли догори, туди, де як я дізнався, знаходилося старе мусульманське кладовище. Щоб дістатися до нього, слід було піднятися на самісіньку вершину одного передгір’я, але погода сприяла нам — безхмарне небо заспокоювало очі, а сонце гріло розмірено, не намагаючись випалити траву чи засліпити всіх, хто дивився вгору.

Вже покидаючи горішню частину міста, я звернув увагу на двоповерховий особняк із широкою терасою, з якої, мабуть, можна було бачити все, що відбувається на морі, на набережній чи в місті. На терасі по кутах стояли дерев’яні діжки з невисокими пальмами, а посередині за яскраво-червоним столом сидів чоловік у халаті. Він сидів спиною до нас і щось писав.

— Здається, що тут є й постійні мешканці! — сказав я.

— Є, — кивнув Вацлав. — Я б і сам тут оселився…

Ця думка приходила й до мене. Приходила не раз, і я гадаю, що кожен нормальний хлопець, із тих, хто тут у відпустці, якщо він тільки не затятий патріот якої-небудь армії, бодай раз але задумувався над цим.

— Ти тільки не кажи нікому, — Вацлав перейшов на таємничий напівшепіт, — але тут є хлопці, які серйозно про це думають…

Оце вже було новиною.

— І як же вони про це думають?! — поцікавився я.

— Якщо тобі це справді цікаво — запам’ятовуй дорогу на мусульманське кладовище. Завтра на сьому вечора прийдеш туди про все дізнаєшся.

Далі ми йшли мовчки вузькою звивистою стежиною, котра, здавалось, мала вже стільки років, скільки років існувало це місто. Вацлав ішов попереду, час від часу обертаючись і турботливо вимовляючи: «Тут обережніше! — або, — не спіткнися!»