Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

— І чим це все закінчилося? — нетерпляче запитав я.

— Закінчилося? Закінчилося, можна сказати, випадково. Сербський снаряд влучив у склад динаміту, розташований у цьому сільці, за яке здебільшого всі й воювали. Від сільця нічого не залишилося. Мабуть, через те пруссаки та серби і вирішили припинити битву. Вцілілі офіцери та солдати потиснули руки своїм гідним супротивникам, і всі повернулися на свої позиції, а я — у Швейцарію. Я повернувся непереможним! Так, це була справжнісінька битва!!! Потім уже мене нагородили уряди обох країн. Від сербів я отримав орден Срібного орла, а від пруссаків — золотий хрест за відвагу…

Він замовкнув, і вдоволено спостерігав за застиглим виразом мого обличчя. Так, мушу зізнатися, розповідь дійсно справила на мене незабутнє враження. Відтанув я хвилини через три.

Генерал був задоволений собою.

Я помітив, що в кафе, крім нас, нікого більше немає.

За вікном мрячив дощ.

Долинув шепіт падаючої з неба води, і я відчув себе учасником тієї битви між сербами і пруссаками. І навіть дрож пройняв мою спину, настільки реально уявив я себе в брудних траншеях, пригнутого, змушеного поспіхом перебігати, наступаючи на поранених і вбитих бійців… Рука оніміла. Так зі мною вже бувало на одному з фронтів…

— Гей! Кави з горілкою і «наполеон»! — прокричав генерал у порожнечу збезлюднілого кафе.

— Секундочку! — відповів звідкись із надр приміщення писклявий жіночий голос.

— Дякую за розповідь, — я підвівся з-за столу, намагаючись у такий спосіб ввічливо відкланятися.

— Що за поспіх?! — запитав генерал.

— Мені задушно, пройдуся трошки… — відповів я і, відчуваючи, що мій відхід не дуже засмутить старого, розвернувся й пішов до виходу.

Мокра бруківка тьмяно поблискувала. На фарбованих стінах будинків вимальовувалися патьоки води. Легкий вітерець висушував листя на деревах, струшуючи з них краплі. Я йшов не поспішаючи. Йшов до моря, як до найближчої людини, котрій я міг сказати все, міг відкрити свою душу та свої сумніви.

Набережна була безлюдна. Море — спокійне. Хвиля, не більша від кімнатного песика на зріст, мирно лизала піщаний берег. На відстані однієї-двох миль від берега сонце, пробившись крізь ослаблі хмари, запускало в море своє проміння.

Я озирнувся на місто, на дві гори, котрі підтискали його до моря. На вершинах обох гір щосили старався вітер, зовсім невідчутний тут — він перепихав через кам’яні хребти полегшені після дощу хмари. «Давай-давай! — підбадьорив я його подумки. — Нам тут не потрібен дощ».

А місто, побачивши відсутність дощу, стало потроху оживати. На вуличках з’явилися люди. Долинув до мене чийсь сміх. Ще кілька хвилин — і моя самотність розчиниться у звуках ніг, які зачалапають мокрою бруківкою, в різномовній балаканині, у співі птахів і криках чайок.

Сонячний промінь увійшов у самісіньку середину міста.

На іншому кінці набережної я побачив дівчину, котра повільно йшла мені назустріч з маленьким рудим песиком на шворці. Чорне волосся зібране в косичку, що стирчала догори. Я вже бачив її. Бачив двічі.

Я відійшов від води і теж пішов неспішно їй назустріч. Мені здається, що вона не буде проти того, щоб усміхнутися мені у відповідь на мою усмішку. В неї овальне східне обличчя й очі, форму яких називають мигдальною.

До нашої зустрічі залишилося метрів двадцять, але в цей час вона повернула у вуличку, що дерлася назад у верхнє місто.

Набережна знову безлюдна.

Місто накрите сонячним світлом.

Я сів на все ще мокру лаву і заплющив очі.

І згадав той єдиний випадок, коли одна з війн скінчилася при мені, буквально в моїй присутності. Це було в Південній Азії. Окопи, які ми поглиблювали перед останньою атакою противника, були наполовину заповнені брудною водою.

Між нами та супротивником було величезне поле, практично без рослинності. Вже два чи три місяці йшла позиційна війна із кволими спробами атак, внаслідок чого на полі залишалося лежати багато вбитих і поранених. Ні тих, ні тих не підбирали. Поранені інколи намагалися доповзти до своїх, але «свої» не поспішали до них на допомогу, і я не пригадую жодного випадку з нашого боку окопів, щоб хоч один поранений добрався. І раптом несподівано прийшла звістка про те, що війна закінчена. Ніхто, як я зрозумів, у це не повірив, аж тут усі звернули увагу на окопи противника, точніше, на те, що противники повилізали з окопів і, не боячись прицільного вогню, ходили, курили, щось кричали. Цього вистачило солдатам, щоб і собі вилізти з брудної рідоти, в котрій вони просиділи кілька місяців, і розім’яти затерплі, у виразках, ноги. Через деякий час я почув гуркіт мотора й одразу ж з боку тилу під’їхав танк, потім поряд із ним зупинилася вантажівка з причепом. У кузові вантажівки сиділи жінки, а на причепі були навалені якісь інструменти. Вже пізніше я зрозумів, що на позиції привезли бригаду сусідньої сільгоспферми. Солдати оточили жінок, сміючись, весело говорили про щось, а потім почали стягувати з причепа те, що виявилося плугами для глибокої оранки. Два з них причепили до танка. На паливні баки танка залізли дві дівчини-селянки з кошиками, плетеними з рисової соломи. Танк загарчав та рушив з місця. Плуги врилися на всю глибину ножів, і земля відвалювалась набік довжелезною відрізаною скибою, а дівчата, набираючи пригорщі якогось насіння, кидали його в уже розверсту твердь. Ошелешений я стояв, усе ще стискаючи в руці лопату — в тій армії мені не довірили зброї — і раптом до моєї тями дійшло, що зараз розорюється те саме поле битви, на якому лежать сотні загиблих, а серед них, може, хтось ще живий, жадаючи допомоги. Я вдивився й не повірив своїм очам — танк їхав просто, не намагаючись об’їжджати трупи, що лежали на його шляху. Все переорювалося, відрізані скиби землі підживлялися кров’ю. Дівчата, які залишилися стояти біля вантажівок, заспівали пісню. Солдати її підхопили. Я не сподівався почути таких веселих голосів. А танк був уже на середині поля. Гуркіт його двигуна заглушався піснею. З боку окопів колишнього противника хтось махав якоюсь ганчіркою, начепленою на кийок — вітали танк!?