Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

Дійшовши до кафе, в якому я вперше почув генерала Казмо й побачив першу кумедно-симпатичну дівчину, прозвану мною «балериною» за свою кокетливо швидку ходу, я зайшов усередину й присів за той самий столик обличчям до вулиці. Межи мною та вулицею була лише скляна стінка. «Хто так добре миє шиби?!» — подумав я, здивувавшись із прозорості стінки та доступності вулиці моїм очам.

— Чи не бажаєте чого-небудь? — проспівав із-за спини знайомий голосок. Я міг не обертатися — це була вона. І зразу ж зрозумів, що того разу звернув увагу лише на її ходу, а тепер, як результат, не міг згадати ні обличчя, ні очей. Я обернувся.

М’який овал чарівного личка, зелені очі, русяве волосся. У музеях такі обличчя дивляться на людей з давніх камей. Це наче знак вічності. Якою б жахливою не була епоха, завжди з’являються ці зелені очі, і коли ти в них дивишся — не виникає більше важких роздумів та переживань про чергову прірву, вириту для тебе божевільним людством.

— Може, каву і збиті вершки?! — трішки розгублено запропонувала вона, не дочекавшись моєї відповіді.

— Може, — повторив я, все ще думаючи про її очі.

А потім, спохопившись, щоб не дати їй так скоро піти, я продовжив:

— Може… дві кави і вершки для двох…

— Добре, — вона кивнула.

Тиша цього кафе дала мені змогу вслухатись у звук її кроків. Тиша була магічною. У ній відчувалася така прихована сила, що якби мій стілець був без спинки, я міг би спокійно відкинутися назад і притулитися спиною до цієї тиші.

Її кроки знову ввійшли в мій слух, і я, не обертаючись, відчув її наближення, поки вона не зупинилася збоку від мене, опускаючи на стіл дві чашечки кави і два широкі бокали зі збитими вершками.

Я відсунув одну чашку й бокал трохи вбік. Я хотів, щоб вона присіла.

— Ви когось чекаєте? — запитала «балерина».

Я ледь не сказав «вас». Це було би вкрай по-дурному і банально.

— Так, — відповів я. — Але мені здається, що мій друг припізнюється. Може, ви поки посидите зі мною. Мені дуже самотньо.

Вона охоче опустилася на стілець.

— У цьому місті всі почуваються самотніми, — сказала вона.

— Будь ласка, пийте каву! — запропонував я.

— Добре, — промовила вона, і я помітив, що голос її змінився, щойно вона присіла за стіл. — А коли прийде ваш друг, ви замовите офіціантці ще одну чашечку…

— Так, — погодився я.

«Балерина» усміхнулася. І навіть посмішка тої миті в неї була інша.

— У вас, мабуть, дуже незвичайне ім’я?! — звернувся я до неї.

Її погляд торкнувся моїх очей. Відразу здалося, що в кафе стало гаряче.

— Ні, — сказала вона. — Цілком звичайне — Ірина.

— Російське?!

— Ні, — вона похитала головою. — Ім’я не може належати одній нації.

Цікаво, а я завжди гадав, що лише дуже розумні чоловіки і найгарніші жінки є власністю усього людства, а не якоїсь нації. Може, справді гарні імена теж входять до цього списку.

— Ви можете зі мною не погоджуватися! — промовила Ірина.

— Ні, я дуже хочу погодитися з вами, — я дивився їй в обличчя і звикав до її погляду.

Погляд зелених очей у якісь миті ставав дуже твердим і сильним, витримати його було нелегко, особливо тоді, коли в ньому не світилися іскринки усмішки.

Ми розмовляли. Моя рука час від часу машинально рухала поверхнею столика порожню кавову чашку на блюдці. Її пальці іноді торкалися ніжки широкого бокала, теж порожнього, зі слідами з’їдених збитих вершків і без слідів губної помади. Чому я звернув на це увагу?! Напевно, моє дитинство в Америці бачило в різних бістро та кафе силу-силенну чашечок і склянок з цими червоними відбитками жінок, і це завжди змушувало мене з побоюванням і сторожкістю ставитися до слабкої статі. Тої миті я спіймав себе на радісному відчутті полегкості через те, що Ірина не залишала червоний слід на краєчку бокала. Не все можна пояснити, особливо, коли воно пов’язане з дитинством і тодішнім сприйняттям барвистого світу, який має звичку тьмянішати з літами, прожитими людиною.

— Я відчувала, що ми з ним більше не побачимося, — розповідала Ірина історію свого життя. — Хоча він так обіцяв повернутися… Він запевно робив усе, що міг, але я майже впевнена, що серед живих його немає…

Я, здається, навіть не помітив, як наша бесіда стала настільки довірливою та щирою. Тепер я знав про Ірину значно більше, ніж вона знала про мене. Ймовірно, тому, що вона довго мовчала й ніхто не пропонував їй можливості виговоритися. Її перебування в місті не було випадковим. Сюди вона приїхала вслід за своїм героєм, і ті двадцять днів, котрі вони провели разом, вартували, за її розповідями, двох життів, прожитих нарізно. Але потім він відбув у свою армію, пообіцявши якомога швидше повернутися в місто. Ірина залишилася його чекати, добровільно взявши на себе цю роботу в кафе. Потім вона чула, що армія, в якій служив її Крістоф, потрапила в оточення і багато хто загинув. І те, що вже кілька місяців у місто не прибували на відпочинок герої з цієї армії, підтверджувало найгірші побоювання. Я не відчув з її розповіді, що вона досі чекає Крістофа. Але, зрозумівши, як сильно вона чекала на нього, я позаздрив хлопцеві попри те, що його, може, вже не носить земля на своїх просторах.