Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

— Тут обережніше! — увірвався в мої вуха занепокоєний голос Вацлава. — Ти що, хочеш, щоб я один униз повернувся?!

Я заледве відірвав погляд від тераси гарного особняка.

Сили волі мені вистачило, щоб, дивлячись тільки собі під ноги, дійти до початку першої верхньої вулички, що впиралася своїми кругляками в моноліт гладенької скелі. Щойно ми ступили на неї, я все-таки знову обернувся на той особняк, але тераси вже не побачив. Над дахом якогось іншого будинку ледь височіла одна з пальмочок, а за нею — зашторені вікна верхнього поверху.

У місті стояла нестерпна спека.

— Хочу морозива! — твердо, наче вимагаючи хліба, вимовив мій друг. А я поглянув угору, туди, звідки ми спустилися. Давній цвинтар розгледіти звідси було неможливо. Звичайна вершина звичайного передгір’я. Важко було б навіть уявити собі, що там є невеличка полога площадка і що на ній росте така-сяка трава. І стоять, напівстоять, напівлежать і просто перекинуті навзнак надмогильні камені зі словами, які давніші від доброї половини нинішніх великих держав.

— Ходімо до твоєї подружки в кафе! — скомандував Вацлав.

Перші кроки я зробив, усе ще дивлячись угору. І наткнувся на Вацлава, котрий подивився на мене, дивно примружившись.

— Високогірна хвороба? — іронічно запитав він. — Чи так сподобався песик власниці, котра засмагала на терасі?!

Я знизав плечима.

У кафе було багато людей, але Ірини не було. Замість неї розносила каву вже знайома мені байдужа пані років тридцяти. Ми з Вацлавом перезирнулися і мовчки вийшли надвір. Потупцяли вниз, до набережної.

Пройшли повз невеличкий спортивний майданчик, на якому герої армій Іраку та Ірану грали у волейбол. Я позаздрив їм: вони, здавалося, взагалі ніколи ні про що не думають і не хвилюються. Мені б отакого Аллаха!

— Гей!!! — прокричав нам у спину хтось.

Я озирнувся першим і побачив Айвена, який махав рукою зі спортивного майданчика. Як це я тільки не помітив його серед арабів?!

— Ви де пропадаєте?! — запитував він, а решта гравців терпляче чекали, кинувши м’яч на землю.

Вацлав показав рукою на гори.

Айвен з розумінням кивнув і прокричав: «До завтра!»

Наступного дня, коли спала денна спека, я викарабкувався сам-один уже знайомою стежкою. На ходу я замислювався про те, що вабило мене вгору: бажання дізнатися про можливу довічну свободу, пов’язану з перетворенням у мешканця цього міста? Чи бажання знову дивитися вниз і набирати повні легені охолодженого та щедро присмаченого киснем гірського повітря? Або ж бажання спинитися на півдороги, щоб оглянутись на терасу гарного особняка, що височів над містом, над морем, і, як здавалося, навіть наді мною. Це може видатися смішним, але я наче відчував усередині себе присутність вимуштруваного солдата, для якого саме в цьому домі містився штаб і який постійно перебував в очікуванні наказу, в пристрасному очікуванні наказу. І не надійди цей наказ — солдат утратить себе, відчує себе непотрібним і розчиниться; я не знаю, як розчиниться — чи в повітрі, чи в морі, але я передчуваю, що з ним трапиться щось жахливе, щось таке, що висмикне його з цього життя та перетворить його у порожнечу. І було мені соромно і за себе, і за цього солдата, що раптом прокинувся в мені, в чоловікові, справжнє військове звання якого — дезертир, а улюблений прапор — білий. Було соромно, та цей сором не тиснув на совість, не заставляв уповільнити крок, і я сам дивувався з тієї легкості, з якою я пробирався вгору звивистою свавільною стежкою. Ось уже з’явилася тераса, але за червоним столом, що стояв посередині, знову спиною до мене сидить чоловік і щось пише. Хто він? Хто вона, та, котрої зараз тут немає? Де вона?! Напевно, неквапно йде вздовж набережної зі своїм собачкою. Боже мій, яка класика! Дама з собачкою! Обличчя вічності, мигдалеві очі, тонкі риси балерини минулого сторіччя! Що за мана: я ніколи не любив балет, але тут, немовби більше ні з чим порівняти ходу та обличчя. Легкість, грація, Греція… і балет… Будь проклятий той чоловік, який пише щось, сидячи до мене спиною! Я ніколи не бачив його обличчя, та й не хочу. Він мені не потрібен, він мені більше, ніж не потрібен. Я боюся, що саме він виявиться завадою навіть для вигаданого мною самим знайомства з дівчиною, котра вміє так швидко та легко розчинятися в перламутровому гарячому повітрі цього міста. Я не зичу цьому чоловікові добра. Й тут же сам на себе злюся за це дурне почуття, за цю первісну ревність, на яку я ні права, ні розуму не маю. Господи, я заплющу очі, а ти виведи мене вгору, до давнього цвинтаря, де в мене з’являється воістину нормальний вибір: дивитися вниз чи слухати тих, хто прийде туди.