Андрій Курков - Улюблена пісня космополіта

Я не заплющив очі. Бо не відчув руки Господа. Я сам дивився собі під ноги й так підіймався, поки не зупинився, побачивши перед собою надмогильні плити у страдницьких позах.

На старовинному мусульманському цвинтарі поки нікого немає. Тут тихо і тільки дзвінко дзижчать цикади, дзвінко, але не голосно. Вони неначе намагаються прикрасити тишу. Повільний вітер, піднімаючись від моря, несе з собою солонуватий присмак. Я дихаю цим вітром, і ось уже приємна солоність відчувається на язиці. Сонце сьогодні добріше, ніж зазвичай. Можливо, тому, що час хилиться до вечора й інерція сонячної енергії вже слабка, а проміння охолоджене повільним вітром, що несе розпилене в повітрі море.

Як, мабуть, дико для цих каменів відчувати, якщо вони можуть, присутність людини в лантухуватій футболці, на котрій зображено п’ять кілець і щось написано. Як, мабуть, обтяжливо для них, посланців вічності, що несуть на собі арабські «в’язані» слова, бачити тут мене, живого, котрий носить на собі «кирилицю» чужої країни, кирилицю, позбавлену і будь-якого значення, і сенсу. Я ладен вибачитися перед ними за те, що я тут, за те, що я живий і ще не став таким ось каменем, який успадкує моє ім’я, аби поніс він це ім’я через століття в ілюзорну «вічну пам’ять» незнайомим, не потребуючим пам’яті про мене нащадкам. Я ладен вибачитися, я навіть ладен стати навколішки, але цей жест уже більше стосується міста. Це перед ним я ладен стати навколішки й подякувати йому за все, що воно зробило для мене, і попросити його не проганяти мене, залишити мене тут навічно, і навіть пообіцяти йому, що ніколи більше не покину я його кордонів, і навіть на цю гору більше не залізу, і, плаваючи в морі, триматимусь, нехай ногами, але за берег, за дно, аби не змогли ніякі підводні течії віднести мене від цього міста, від набережної, від вапнякових стін будиночків, щоб не змогли вони позбавити місто мене, а мене — життя.

Але виникають у цикадовій тиші кроки людини, що вибирається нагору стежкою, і з цими кроками втручається в атмосферу кладовища щось чуже, і не маю я більше бажання ні вибачатися, ні ставати навколішки. Я дивлюся на краєчок, із-за якого от-от з’явиться чиєсь обличчя, я чекаю з нетерпінням, і нетерпіння моє не може не бути винагороджене.

Над краєчком гори підіймається пілотка кольору хакі, а вслід за нею обличчя: голубі очі, русяве волосся, товсті губи.

— Здрастуй! — каже мені Айвен, і я киваю йому у відповідь.

— Ще нікого немає?! — здивовано роззирається він, і я заперечно хитаю головою на підтвердження його слів.

— Ти давно тут? — запитує він, дивлячись на мене.

— Так, — кажу я й відчуваю шкірою, як слабне сонячне тепло, що лилося зверху.

— Ну нічого! — промовляє серйозним тоном Айвен. — Зараз прийдуть.

Я мовчки погоджуюсь.

— А я радий, що ти з нами! — раптом усміхається він.

Потім підходить до іншого краю і з висоти вершини цього передгір’я дивиться вниз на місто. Його профіль стає гордим і ніби проситься на медаль. Цікаво, чи у всіх, хто дивиться вниз із висоти, виникає це відчуття своєї вищості, блаженства і передчуття величного польоту, якому ніколи не судилося збутися. Точно так само стояв і я недавно на цьому самому місці, над цим самим містом.

Вони прийшли трохи пізніше, давши Айвену гордо постояти на краю ще хвилин п’ятнадцять. Серед прибулих був Вацлав і ще чоловік п’ять, незнайомих мені. Виглядали вони по-молодецькому. Один, так само як і Айвен своєю пілоткою, демонстративно порушував правила поведінки в місті маленькою бронзовою медаллю, причепленою до смугастого літнього піджака.

Розмова йшла рішуча, і я зрозумів, що події, про які говорили присутні, дуже скоро стануть явою.

— І тільки одне питання залишається не-вирішеним! — уже наприкінці розмови промовив Айвен.

Зустрівши запитливі погляди, він ковтнув слину й сказав:

— Нам потрібен вождь. Вождь, якому всі ми змогли б довірити вести нас до обраної мети…

Збігла хвилина задумливої мовчанки, потім друга, третя…

Не діждавшись відповіді, Айвен запропонував:

— Я думаю, генерал Казмо нас влаштував би в цій ролі?!

Вацлав кивнув, інші — вслід за ним. І я теж.

— Я сподіваюся, що це буде безкровна революція?! — промовив один із хлопців, кремезний, одягнутий у парусиновий костюм блакитного кольору.

— Я теж сподіваюся, — зітхнув Айвен, але в словах його не прозвучала впевненість.

— Господь нам допоможе… — неголосно сказав Вацлав.

— Я сам поговорю з генералом! — пообіцяв Айвен. — Але спочатку нам слід обговорити майбутнє вільного міста.