Вадим Собко - Зоряні крила

Віра Михайлівна дивилася вгору, де під напором повітря ледве помітно тремтіли важкі швелери. Не вірилося, щоб у таку погоду хтось міг туди дістатися. Але жовтий, новий, зав'язаний кількома вузлами канат виднівся угорі. У словах Полоза не було і крихти неправди. Інженер Гучко брехав, намагаючись приховати власну недбалість.

Віра Михайлівна уявила собі Полоза там, нагорі, під ударами вітру і снігу і здригнулася. Інженер Полоз, на якого вона ніколи не звертала особливої уваги, несподівано став дорогим і рідним.

Це незвичне почуття трохи здивувало начальника будівництва, але Соколова нічим не виявила його і сухо промовила, коли Полоз закінчив розповідати:

— Дуже прошу мене пробачити. Ви зробили справді героїчну роботу, і вам обом слід тільки дякувати. Але вдруге я просила б тебе, Полоз, не ризикувати ні життям робітників, ні своїм.

Соколова повернулася і, легко ступаючи по морозному хрусткому снігу, пішла до машини. Полоз ї Котик рушили за нею. Знову перед фарами машини замиготіли блискучі сніжинки. Уперто проривалася машина крізь сніг і вітер. Спинилися біля сорок восьмого барака, і Котик вийшов. Він навіть радий був позбавитися такого високопоставленого товариства.

Мовчки вийшли Соколова і Полоз біля свого під'їзду, не глянувши одне на одного, йшли сходами вгору. Дивовижно короткими здавалися прольоти. На площадці другого поверху Полоз зупинився. Соколова спинилася теж. Вона добре розуміла обурення Полоза, і раптом те ж саме почуття, яке так здивувало її там, на кузні, з'явилося знову. Зараз воно не здивувало. Це була могутня і справді радісна хвиля.

Проте нічого незвичайного не трапилося.

— Я прошу пробачення, Полоз, — Віра Михайлівна потисла простягнену руку, — не сердься.

Голос здригнувся. Соколова швидко відняла руку і пішла вгору.

Полоз уважно слухав її кроки. На третьому поверсі стукнули двері. Стало тихо. Хвилин п'ять закладав маленького ключика у добре видну дірочку замка.

Місяць минав за місяцем, багато часу збігло з того дня, як Юрій Крайнєв повернувся з німецького полону, а лікарі все ще не дозволяли йому побачити Ганну. Надто небезпечною могла бути така спроба, і ніхто не міг поручитися, принесе вона користь чи шкоду.

Тільки один Валенс не поділяв побоювань медиків.

— Це для неї були б найкращі ліки, — часто говорив він, вислухуючи схвильовану розповідь Юрія про категоричну заборону побачення.

А для Крайнєва це зволікання вже ставало нестерпним. Він мусив бачити свою кохану, не могла ж, справді, його поява завдати їй якоїсь шкоди. Не вірив він у цій справі лікарям. Тут він цілком поділяв думку Адама Олександровича: треба просто піти до Ганни! Не може від того стати їй гірше!

І ось, нарешті, після довгих вагань, побоювань і застережень, лікарі дозволили побачення..

— Ми підемо разом з вами, Адаме Олександровичу, — сказав Крайнєв, — так, мабуть, буде краще. Десь в глибині душі мені трохи страшно — ніяк я не можу уявити собі Ганну хворою.

— Добре, — відразу ж погодився Валенс, розуміючи свого друга. — Підемо разом.

— Ну, а про що ми з пою говоритимемо? — хвилювався Юрій.

— Там, на місці, видно буде, — відповів директор. — Заздалегідь нам ніякої розмови заготовляти не треба.

Вони з'явилися у лікарні ранком і довгенько чекали, поки їх приймуть. Нарешті прийшов професор — сивий, уже літній чоловік, з глибоко запалими, але дуже добрими очима. Він сів поруч зі своїми відвідувачами на диван і довго розпитував про колишнє життя Ганни, ніби намагався знайти там щось нове, досі невідоме.

— Ну що ж, — нарешті сказав він, — спробувати, мабуть, таки треба. Не знаю, чи буде від того велика користь, але шкоди по буде напевне. Ходімо.

Відчуваючи, як тремтять у нього коліна і щось стискає горло, рушив Юрій Крайнєв з професорового кабінету. Трохи зблідлий Валенс вийшов останнім.

— Прошу, — сказав професор, підводячи їх до дверей палати.

Юрій спинився, не в силі зробити жодного кроку. Зараз мусило трапитися саме те, чого він чекав так довго і уявити собі не міг. Як це все буде? Якою стала Ганна? Чи впізнає вона його?

Тисячі таких запитань обсіли Юрія Крайнєва, і для того щоб на них відповісти, треба було наважитися і зайти.

— Пропру, — повторив професор, відкриваючи двері і широким рухом запрошуючи Юрія і Валенса.

Відступати вже було неможливо. Юрій зробив крок уперед.

У білосніжній палаті, залитій ясним промінням сонця, на стільці, теж пофарбованому білою фарбою, який стояв недалеко від вузенького ліжка, сиділа Ганна Ланко.