Вадим Собко - Зоряні крила

Полоз повернув до Котика обличчя і усміхнувся. Губи його тільки трохи скривилися. Обличчя застигло від морозу.

— Погано!

— Вони впадуть? — Котик навіть не насмілювався глянути вгору.

— Можуть упасти, чорт би їх забрав. Щохвилини можуть упасти.

Котик з острахом озирнувся, немовби чекаючи, що зараз будуть валитися стіни, але все стояло на своїх місцях, тільки тіні, страшні й потворні, пробігали по землі. Він думав, що, мабуть, краще було б піти далі від цього небезпечного місця, але Полоз стояв недалеко від нього, шукаючи щось на землі, і, здавалося, не збирався іти з цеху. Навпаки, він витяг з-під якоїсь скрині довгий міцний канат, намотав його на руку і підійшов до Котика.

— Ну, то як? Поліземо чи страшно? — запитав виконроб.

Котикові очі. розкрилися широко і здивовано. Невже Полоз хоче лізти вгору по хистких драбинах, по фермах, по незакріплених конструкціях? У такий вітер, у такий мороз? Котик навіть відповісти нічого не зміг — таким безглуздим здався йому цей задум.

Але Полоз і не думав чекати рішення Котика. Не озираючись більше, він підійшов до залізної драбини, яка вела вгору, у вітер, у темряву, міцно вхопився за неї, підтягся обома руками і швидко поліз туди, де під самим верхом гойдалися темні й важкі швелери.

Помалу, часто спиняючись, добре вибираючи точки опори, ліз Полоз угору. Він вибирав моменти, коли затихав вітер, щоб ворухнутися вільніше, потім втискався у холодні дзвінкі ферми і пережидав удар. Прожектори ясно освітлювали його постать, і поруч з важким холодним залізом він здавався зовсім немічним і крихким.

Котик забув про мороз. Міцно затиснувши руки, він дивився, як Полоз перебирався з ферми на ферму, добираючись до розгойданих швелерів. Котику стало страшно. Страшно і соромно. Він сам добре не міг зрозуміти, чого він соромиться, але страх був сильніший навіть за це почуття.

А Полоз уже досяг самого верху. Там кінчалися переплетені багато разів тонким залізом стіни і починалися легкі трикутні ферми даху. На цих фермах і висіли швелери. Зблизька вони здавалися і справді страшними. Вони гойдалися в різні сторони, інколи майже торкаючись один одного. Спинити їх рух було нелегко.

Нагорі вітер лютував ще дужче, і Полозові довелося прив'язати себе до рейки, щоб мати вільні руки. Коли він ліз сюди, у нього визрів план, який здавався здійсненним без особливих труднощів. Зараз від цього плану не залишилося і сліду. Справді, тонкий канат не міг спинити могутнього руху заліза. Швелери майже досягали стін у своєму польоті. Чекати було ніколи. Треба було зараз же вирішувати і негайно діяти, а що робити, Полоз не знав.

Він глянув униз, немов шукаючи поради, і побачив одиноку постать Василя Котика. Він стоїть там, унизу, і, мабуть, сміється над безглуздими задумами виконроба Полова. Віл не поліз за ним і, мабуть, правильно зробив, бо він тут все одно нічого не зможе зробити.

Але довго розмірковувати над цими проблемами Полоз не міг. Треба було діяти або злазити на землю, бо пальці вже ставали негнучкими і обличчя перестало відчувати уколи сніжинок.

І Полоз почав. Обережно розмотав з руки довгий тонкий канат і прив'язав один кінець його до двотаврової балки стіни. Другий кілець з великою петлею він хотів перекинути через швелер, заплутати петлею за трос і спинити рух. Обережно приміряючись, намагаючись не виставляти всього тіла під вітер, розпочав він цю роботу. Тричі кидав він канат, і тричі вітром відносило його набік. Кинув учетверте, і канат обмотався довкола троса. У ту ж мить швелер гойднувся до дальшої стіни цеху. Канат швидко біг слідом, але довжини не стало, він натягнувся, задзвенів перетягнутою струною а луснув біля руки Полоза. Тепер, майже торкаючись обірваним кінцем землі, він гойдався по цеху.

Тоді Василь Котик схопився з місця. Спотикаючись, ледве не падаючи, провалюючись між засипаними снігом дошками, він бігав, намагаючись схопити обірваний кінець, і, спіймавши, переможно крикнув:

— Єсть!

Крик його потонув у вітрі, а канат натягнувся і дзвенів, як розчалка на учбовому літаку, коли машина іде в піке. Котик бігав по землі в такт руху швелера, стримував його, і з кожним коливанням розмахи ставали все меншими і меншими. Тепер швелери натикалися один на другий, залізо гриміло у морозному повітрі дзвінко, розкотисто, і здавалося, що це б'ють на сполох.

Нарешті швелери спинилися. Вони висіли тепер недалеко від Полоза, але в руках у нього був тільки маленький обривочок, і закріпити їх він не міг. Тоді Котик швидко підбіг до скрині, з якої Полоз брав канат, обмотав собі біля пояса найміцнішого і, вже ні хвилини не думаючи про страх, поліз туди, де на залізній фермі, охоплений вітром і морозом, стояв виконроб Полоз.