Вадим Собко - Зоряні крила

— Мене дивує, — сказала Віра Михайлівна, не звернувши жодної уваги на запрошення Полоза, — мене дивує, чого це ти завжди намагаєшся встряти не в своє діло. Що, тобі мало роботи на своїй дільниці?

Полоз здивовано підвів брови. Мовчки розвів руками. Віра Михайлівна поморщилася.

— Ти прийшов з армії, а дієш так, ніби не маєш уявлення про дисципліну чи порядок.

— Може ти скажеш мені, що трапилося?

— Коли ти ще раз втрутишся в роботу інженера Гучка, то твоє прізвище стоятиме в наказі поруч з доганою. Зрозумів?

Полоз мовчки підвівся. Обличчя його стало зовсім нерухомим, дивно суворим. Дві вертикальні зморшки окреслили куточки губ. Дивлячись на Віру Михайлівну, він підшукував потрібні слова, але всі вони чомусь зараз здавалися непридатними. Обурення стискало горло.

— Цікаво мені знати, де я втрутився в його роботу?

— Де? Це, Полоз, негідно серйозної людини — наробити дурниць, а потім удавати з себе наївного хлопчика.

— Віро Михайлівно, або тип мені скажеш, чого хоче від мене Гучко, або ми раз і назавжди припинимо цю розмову.

Соколова похитала головою.

— П'ять хвилин тому до мене дзвонив Гучко. Очевидно, всі свої подвиги ти проробив разом із цим товаришем? Нічого сказати — обидва відзначилися. І навіщо вам треба було чіпати той настил?

Котик встав із свого стільця. Віра Михайлівна, висока жінка, поруч із цими двома велетнями здавалася зовсім тендітною і крихітною.

— Який настил? — нахмурився вкрай здивований Полоз, — Нічого не розумію…

— Не розумієш? Навіщо тобі треба було лізти на кузню, скидати монтажний настил? Ви що, обидва п'яні були?

Полоз і Котик нарешті зрозуміли: замість подяки Гучко обвинуватив їх мало не в шкідництві. Важкий кулак Котика, як гиря, упав на стіл.

— Сучий син! — не витримав він і раптом, сам злякавшись своєї сміливості, замовк, знітився і відступив до стіни.

— Архипадлюка, — намагаючись бути спокійним, підтвердив Полоз. — Це він, товаришу Котик, вирішив нам подякувати. А ми старалися…

— Так от, я думаю, ти зважиш на нашу розмову. Мені не хотілося б сваритися з тобою, Полоз.

Виконроб пройшовся по кімнаті. Треба було якось виправдатися, а слів не знаходилося. На Гучка навіть обурюватися було не варто, але Соколова мусила знати правду.

— Ну, ходімо на кузню, — несподівано м'яко і вільно сказав він, оглядаючись на Котика.

Той мовчки кивнув головою.

— Чому ж так негайно, ми й завтра встигнемо, — всміхнулася Соколова.

— Ні, ми підемо зараз.

Полоз сказав це настільки стримано і сухо, що Віра Михайлівна здивовано глянула на нього і погодилася.

— Коли вам обом так хочеться, ми підемо на кузню зараз.

Сказавши ці слова, вона рушила до дверей, біля порога спинилася і озирнулась:

— Я зараз повернуся. Вдягайтеся.

Котик глянув на Полоза, йому зовсім не хотілося знову іти у хугу, підставляти обличчя під ножі вітру, але коли справа обертається так несподівано, то начальнику будівництва треба довести чисто все. Тут сумнівів бути не може.

Віра Михайлівна з'явилася на порозі, одягнута у жовте, туго підтягнуте широким паском шкіряне пальто. Натягаючи рукавички, вона спинилася біля дверей.

— Ну, ходімо. Ви готові?

— Готові, — буркнув Полоз.

До того як замкнути двері, він окинув поглядом кімнату. Чайник кипів на вікні. Білий струмінь пари вихоплювався з тихим свистом з дірочки в кришці. Порізана рибка лежала на тарілці. Від гарячої батареї опалення здіймалося вгору повітря і тихо гойдало фіранку над вікном. Полоз з жалем зачинив двері.

На вулиці його чекала приємна несподіванка — великий автомобіль начальника будівництва стояв біля під'їзду. Соколова сіла поруч з шофером і наказала їхати до кузні.

Вітер нітрохи не стишився. Машину кидало на несподіваних кучугурах.

Вони блискавично швидко виростали на дорозі, і з такою ж швидкістю вітер зганяв їх на обочини. Пролітали крижані сніжинки і в світлі фар здавалися краплинами розтопленого металу. Котик був глибоко переконаний, що шофер уже давно загубив дорогу, але машина пружно, ніби уткнувшись у велику кучугуру м'якого снігу, зупинилася біля ажурних каркасів кузні.

Соколова відкрила дверці і вийшла. Полоз і Котик вискочили теж. Втрьох вони пройшли на кузню. Стисло, ніде не розповідаючи про самого себе, а весь час говорячи «ми», розказував Полоз. Віл говорив про страшну силу розгойданих швелерів. Про скинутий вітром настил і обірваний канат. Про перетягнуті троси і божевільну лють вітру.