Вадим Собко - Зоряні крила

Її довгі, тонкі пальці повільно рухалися, перебираючи китичку на поясі теплого халата. Вона не звернула і найменшої уваги на гостей — так, наче їх взагалі не існувало на білому світі.

Юрій Крайнєв закам'янів на порозі, розглядаючи Ганну. Він часто мріяв про неї, ще частіше бачив її уві сні, але такою уявити свою наречену не міг. Щось змінилося в її обличчі, а що саме, зразу зрозуміти неможливо.

Ні, воно не стало менш вродливим, це тонке виточене лице. Може, навіть навпаки — краса його стала яснішою, викінченішою. Змінилися тільки очі. Раніше вони нагадували величезні зелені смарагди, кришталево-прозорі, сяючі, а тепер чомусь помутніли, стали невиразними. Цей новий вираз очей до невпізнання змінив обличчя.

Так тривало кілька довгих, важких хвилин. Юрій не міг примусити себе зробити крок уперед. Незнайомою, дивно чужою була ця жінка, що так байдуже сиділа біля ліжка, повільно ворушачи довгими випещеними пальцями.

Мовчання і непорушність вже явно затяглися, і тоді Крайнєв наважився. Стримуючи хвилювання, важко ступаючи по підлозі, яка раптом ніби розм'якла, він підійшов ближче до Ганни.

Професор і Валенс залишилися стояти біля дверей, споглядаючи.

Юрій підійшов, спинився біля самісінького стільця, глянув в очі Ганні, і вона подивилася на нього теж. Як хотілося в цю мить Крайнєву схопити це обличчя в долоні, припасти губами до рожевих, таких рідних губ… Може, саме так і слід було б зробити, але ніхто нічого не міг підказати Юрію Крайнєву, а сам він не наважився.

Ганна дивилася на нього спокійно, бездумно. Для неї Крайнєв був одним з багатьох людей, які заходять до палати і зникають без сліду; ніякого почуття не відбилося в зіницях її мутно-смарагдових очей. Вона дивилася на Крайнєва так, як розглядають невідому річ, яка не знати чому раптом з'явилася поруч тебе.

— Я повернувся до тебе, Ганно, — тихо, але дуже виразно сказав Юрій.

Тільки один Валенс міг знати, як важко було його другові вимовити ці слова, якого страшного напруження волі коштували вони.

Ганна ніяк не реагувала на голос Крайнєва. Дивилася вона так само застигло, байдуже. Невідомо навіть було, чи може вона щось взагалі побачити чи почути. Крайнєву стало невимовно страшно: невже так і не знайдеться засобу якось вплинути на Ганну? Невже він навіки втратив свою кохану?

— Давайте вийдемо, — тихо сказав професор Балансу. — Може, буде краще, коли вони залишаться вдвох.

Вони вийшли так тихо, що Крайнєв навіть не помітив цього.

— Чому не дають обідати, я хочу їсти, — несподівано чітко і виразно сказала Ганна.

Юрій аж здригнувся, почувши ці слова. Він ледве міг пізнати цей голос; звучав він приглушено, змінено, ніби з гучномовця.

— Невже ти не впізнаєш мене, Ганно? — запитав він.

Вона мовчала, не почувши чи просто не зваживши на його слова. Крайнєв підійшов ще ближче, присунув другого білого стільця, сів проти Ганни, взяв її за руки, подивився в очі. Ганна дивилася на нього спокійно, жодна думка не промайнула в її зіницях.

— Ганно, це я, це я, Юрій, — повторював одні і ті ж слова Юрій, ніби намагаючись пробудити ці невиразні помутнілі очі.

Ганна мовчала. Їй було абсолютно байдуже; вона просто не розуміла, хто сидить перед нею. Жодна згадка не ожила в її мозку.

Юрій узяв її за плечі, наблизився очима до її очей, ніби намагався увійти зором у глибину цієї важко пораненої, скаліченої душі. Ганна зараз майже лежала в його обіймах, і байдужість її, якась ніби відчуженість усього тіла була страшною до нестями.

Крайнєву раптом захотілося покликати когось на допомогу. От ще мить, і він сам збожеволіє від страху і одчаю. Але він нікого не покликав, знову сів на стілець проти Ганни, все ще не втрачаючи надії якось пробудити ці помутнілі зеленкуваті очі.

— Ганно, невже ти все забула? — гарячково, напружено говорив він. — Невже ти забула наші зустрічі, забула, як ми прощалися з тобою? Невже ти більше не любиш мене?

Він і сам розумів, що говорить не те, що слід говорити, але інших слів не знаходив. З кожною миттю на серці йому ставало все важче, а надія на одужання Ганни почала згасати.

— Невже ти і пісеньку нашу забула, нашу прощальну пісеньку?

І він тихо-тихо заспівав пісню, яку так часто доводилося йому наспівувати в ті далекі щасливі часи.

«Їхав козак на війноньку, прощай, казав, дівчинонько» — тихо-тихо зазвучало у білій палаті.

Вже ні в що не вірячи — ні в одужання Ганни, ні в можливість щастя на цьому світі, — наспівував пісню Крайнєв і все дивився в Ганнині очі, не в силі відірвати погляду.