Вадим Собко - Зоряні крила

І Ганна, яка досі сиділа на своєму стільці обм'якла, опущена, слухаючи пісню, несподівано випросталася і сіла рівно. Це було так дивовижно, що Крайнєв аж відсахнувся і перестав наспівувати, але пісня з палати не зникла. Тепер її ледве чутно, не голосом, а тільки диханням співала Ганна. Вираз її обличчя не змінився, але пісня лилася з уст, і Юрію здалося, ніби якась думка з'явилася у її погляді…

Зайшов професор, мить послухав, як співає Ганна. Зацікавлення і подив промайнули в його очах.

— Щось змінилося, — тихо сказав він, — і це, в усякому разі, добре.

— Ти впізнаєш мене, Ганно? — все ще не втрачаючи надії, запитував Крайнєв.

Смарагдові очі були такі самі байдужі. Юрій знову схопив Ганну за плечі.

— Пізнаєш?

— Пустіть! Пустіть, — раптом закричала і забилася в його руках Ганна, — пустіть!

Вона металася по палаті, вирвавшись з рук Крайнєва, і кричала, ніби їй і справді загрожувала смерть.

— Вийдіть, — наказав професор і покликав санітарів.

Крайнєв слухняно вийшов і в кабінеті професора сів поруч Валенса, чекаючи повернення лікаря. Той повернувся не скоро, але в погляді його Валенс прочитав задоволення.

— Щось таки змінилося, — сказав лікар. — Не будемо робити поспішних висновків, але всяка зміна в такому стані — це вже добре.

— Мені можна буде приходити до неї щодня? — запитав Юрій.

— Не знаю, чи можна буде щодня, — відповів лікар, — але завтра я таки попрошу вас прийти.

Похмурий, сумний повернувся Крайнєв до інституту.

Валенс не турбував його. Інженер узявся до роботи, намагаючись знайти забуття, а воно не приходило. Думки весь час поверталися до білої палати, і все перед очима ввижалася Ганна на білому стільці, яка невидющими очима дивиться на Крайнєва і тихенько співає. Це видовище було страшним, болючим. Від однієї такої згадки можна було збожеволіти.

Другого ранку Крайнєв з'явився в лікарню змучений, аж почорнілий від безсонної ночі.

— Ну, знаєте, — сказав лікар, — коли отак реагувати на відвідини, то невідомо, кого раніше доведеться класти до лікарні — Ганну Ланко чи вас.

Крайнєв нічого не відповів ні на ці слова, ні на привітну посмішку.

— Що з нею? — запитав він.

— Гадаю, що хвору Ганну Ланко вдасться врятувати, — твердо сказав лікар. — Ваші вчорашні відвідини не минули даремно. Зараз у неї дуже висока температура. Мабуть, вам не слід до неї заходити.

— Ні, слід, — перекопано сказав Крайнєв.

— Можливо, так, — погодився лікар, — спробуємо.

Вони знову зайшли до палати, де в ліжку лежала Ганна. На тихий скрип дверей вона поворухнулася, глянула на Юрія Крайнєва і раптом закричала:

— Не хочу! Не хочу!

— Це я, Ганно, це я, — кидаючись до хворої, проговорив Крайнєв.

Важке ридання в цю мить вирвалося з грудей Ганни Ланко. Воно ніби корчами зводило все її тіло, стискало груди.

— Не хочу, — все ще чулося крізь ридання.

Потім настала тиша. Заснула хвора чи знепритомніла — Юрій зрозуміти не міг.

— Я побуду з нею тут, — попросив він.

— Ні, — відповів лікар, — це тільки зашкодить, але завтра приходьте неодмінно.

Крайнєв знову пішов з лікарні, не знаючи, на що йому слід сподіватися.

А наступного ранку лікар сказав, твердо дивлячись в очі Юрія Крайнєва:

— Будемо говорити чесно, Юрію Олександровичу. Якщо організм витримає таке нервове потрясіння, яке йому зараз доводиться переживати, якщо витримає цю лихоманку і температуру, то я майже певен, що Ганна Ланко одужає.

— Мені можна до неї?

— Ні, я сам попрошу вас прийти, коли буде можна.

Цілий тиждень марно приходив до лікарні Крайнєв. Цілий тиждень у відповідь на всі прохання лікар тільки хитав головою. Нічого не можна було сказати певного про здоров'я Ганни Ланко. Але одного ранку, вже на другому тижні, лікар, ще вагаючись, сказав:

— Давайте спробуємо до неї зайти.

Знову несучи в грудях майже оніміле серце, зайшов Юрій у знайому палату. На великій білій подушці чітко вирізнялося бліде обличчя Ганни. Як же воно змарніло, схудло, ніби спалила його пропасниця…

Юрій підійшов ближче, став біля ліжка. Ворухнулися довжелезні вії, розкрилися очі. Ганна дивилася на нього, ніби щось пригадуючи, щось дуже давно забуте, далеке…

— Ти? — несподівано тихо і кволо сказала вона. — Це ти?

— Я, Ганно, я, — поспішив відповісти Юрій, але вії вже знову опустилися, обличчя здригнулося і застигло.

— Що з нею? — схопився Крайнєв. — Вона заснула?

— Ні, знепритомніла. Для неї це надто велике напруження. Зараз ми її приведемо до нам'яті, але вам сюди довгенько не можна буде заходити. Одне тільки можу вам сказати: тепер я вже певен цілком — вона одужає. І навіть досить скоро одужає.