Вадим Собко - Зоряні крила

Барсов устав з крісла, і Юрій підвівся теж. Вони дивилися на море, на блискучу й холодну, немов живе срібло, воду.

— Прошу до мого кабінету, — сказав Барсов. — Я покажу вам дещо інтересне. Можливо, де згодиться і вам у вашій роботі.

Хмари колючих сніжинок пролітали над будівництвом. Сніжинки були крижані, блискучі і впивалися в обличчя, немов голки. Норд-ост гнав їх з кожною хвилиною швидше, не даючи лягти на землю шаром твердого снігу.

У конторі виконроба п'ятої дільниці будівництва авіаційного заводу світилося. Маленька, нашвидку збита будівля тимчасової контори тремтіла від поривів вітру. Ніщо не захищало її від хуртовини. Цех п'ятої дільниці — майбутня теплоелектроцентраль заводу — існував ще тільки у кресленнях, і лише глибокі провалля напівзанесених снігом котлованів визначали місця, де колись мусить підвестися високі стіни.

У маленькій кімнаті контори стяв до червоного розжарений чавунок, стіл, кілька ослонів під стінами, над столом висіли ходики з пляшкою чорнила замість гирки і просто на столі, коли-не-коли попльовуючи на розпечений чавун, сидів Михайло Петрович Полоз — виконроб п'ятої дільниці.

На столі перед ним лежали великі сині аркуші, білими лініями на них було позначено контури теплоелектроцентралі, і темний підпис начальника будівництва чорнів у кутку останнього квадрата. Полоз уважно розглядав щойно прислані креслення. Він розглядав їх поодинці, потім складав у різних комбінаціях, щоб знову розікласти на столі.

За вікном лютував вітер, але Полоз не звертав на нього ніякої уваги — у конторі було тепло, затишно, а над рисунками і справді варто поміркувати. І виконроб все розраховував, розкладаючи аркуші, сердито димив цигаркою, а інколи просто лаявся вголос.

Виконроб Полоз мав усі підстави лаятися. Десь у проектних конторах цілу осінь маринували остаточний проект і робочі рисунки теплоелектроцентралі, і тільки вчора їх одержали на будівництві.

Отже, завтра всі йому співчуватимуть, всі погоджуватимуться, що будувати ТЕЦ взимку майже неможливо, говоритимуть про труднощі, лаятимуть проектну контору, одним словом, відбудеться одна в тих розмов, яких Полоз терпіти не міг. І найприкріше те, що всі знають термін пуску заводу — перше червня; ніхто змінювати його не має права, і з усього цього складного становища треба викручуватися самому. Правда, це легше сказати, ніж і справді викрутитися, але придумати щось треба.

Полоз неприязно глянув на широкі сині аркуші. Чорт би їх забрав! Чекав чотири місяці, а тут, коли одержав, самі неприємності через них. Він зсунув аркуші на край столу, витяг з кишені блокнот, закурив нову цигарку і став підраховувати дні.

Чавунок погасав. Вже давно його розжарені круглі боки вкрилися сизим холодком. Вітер знову гуляв по конторі, і сніжинки не танули біля підвіконня.

Полоз зіскочив із столу і, розминаючи затерплі ноги, підійшов до чавунка. Підсипаючи вугілля, їжився і пританцьовував. Вітер швидко видував тепло. Але в чавунку знову загуло полум'я, і Полоз скинув кожуха. На будівництво він прийшов просто з армії і ще й досі носив туго підперезану широким поясом гімнастьорку й високі чоботи.

Зараз він міркував, чи можна будівництво ТЕЦ'у розпочинати навесні. І виходило так, що не можна, бо невистачить часу, а крім того, весною настане будівельна гарячка, робітників бракуватиме, і взагалі надіятися на весну нічого.

Полоз сплюнув. Налетів вітер, і полум'я загуло в трубі. Від сили вітру навіть затріщали скріпи у благеньких стінах контори.

— Погодка, — пробурмотів Полоз, — добрий хазяїн собаки не вижене.

Йому треба було іти додому майже через усе будівництво, на другий виселок, де містилися вже закінчені будинки технічного персоналу. Від самої думки про це стало холодно, і Полоз простягнув руку до кожуха.

Знову свиснув вітер, і разом з ним пролунало три сильних удари в двері контори. Здивований Полоз відчинив двері. У контору влетіла хмара снігу, і потім вже з'явилася висока постать у вушанці, бушлаті і чоботях.

Полоз зачинив двері, з цікавістю розглядаючи несподіваного гостя. Той вже зняв шапку і великою червоною рукою розтирав щоки і лоба. За хвилину він скинув ватяного бушлата, обережно струсив з нього сніг і кинув на ослона. Те, як він поводився з предметами, немов боячись поламати чи попсувати їх, видавало велику, але незграбну силу.

Полоз усміхнувся. Він любив великих і сильних людей. Хлопець у відповідь теж усміхнувся і, немов соромлячись того, що так змерз, проказав глухим юнацьким баском: