Вадим Собко - Зоряні крила

. — Так, Миколо Олександровичу, — тихо і вдумливо, ніби звертаючись до самого себе, сказав Крайнєв. — Зараз я проектуватиму двомоторний крейсер-бомбардувальник. Наша робота залежить від багатьох несподіваних або, навпаки, надто сподіваних обставин.

Барсов глянув на нього уважно, зосереджено, потім опустив очі і усміхнувся. Юрій сидів, носком черевика ворушачи маленький, обточений водою камінець. Широкий носок було прикрашено складним і красивим візерунком. Молодий професор дбайливо стежив за собою.

Кілька хвилин Барсов сидів замислений. Ця бесіда аж ніяк не нагадувала Крайнєву ті палкі суперечки, що їх доводилося вести в інституті. Він не знав, як слід говорити з Барсовим, і трохи бентежився.

Користуючись з паузи в розмові, він дивився на море. Здавалося, ніби біля Ай-Тодору щось ворухнулося. За секунду він вже впевнився, що це йому не здається, якийсь довгий низький корабель і справді виходив з-за прибережних скель.

Барсов помітив зацікавлення гостя і теж став дивитися на білу лінію, що з'явилася на поверхні моря перед носом корабля.

Крейсер «Красный Кавказ» йшов до Севастополя. Гострим, витягнутим уперед носом розсікаючи хвилю, нестримний у своєму людьми скерованому пориві, мчав він понад берегом Криму. Широка пінна хвиля розступалася перед ним. Високий білий бурун здіймали гвинти за кормою. Гармати стояли на палубі, витягаючи вперед довгі дула.

Червонофлотців не було видно. Здавалося, ніби крейсер сам став живою істотою і мчить уперед, цілеспрямований і грізний.

Це було прекрасне і захоплююче видовище. Барсов і Крайнєв мовчки провели крейсер очима, і тільки коли він зник, ніби розтанув за обрієм, змогли повернутися до перерваної розмови. Тільки тема розмови раптом змінилася, стала сухішою, тривожнішою, ніби гарячий подих війни пролетів над тихою дачею академіка Барсова.

— Бачите, Миколо Олександровичу, — мовив Крайнєв, — тільки тоді, коли вдасться нам зробити літаки такими ж надійними і боєздатними, як цей крейсер, тільки тоді зможу я думати про міжпланетні польоти. А до того часу, не покидаючи своїх мрій, я будуватиму двомоторний бомбовоз і заодно завод, де його будуть виробляти.

Барсов подумав, поворушив пальцями лівої руки і сказав:

— Я прошу пробачити мені трохи недоречні докори, які я робив вам раніше. Я мало знаю про вашу теперішню роботу. Вона зараз, напевне, важливіша за все. Але обіцяйте мені, тільки-но буде змога, знову взятися за міжпланетні польоти. Буде злочином, коли ви забудете про них.

— Це можна обіцяти цілком спокійно і певно, — розсміявся Юрій. — Мені і самому вже давно кортить вирватися за межі нашої шановної планети.

— Це не жарти, цілком серйозно сказав Барсов. — Я хочу чутті від вас певну обіцянку.

— Миколо Олександровичу, це ж моя мрія, як же я можу забути про це, — щиро і, може, навіть трохи схвильовано відповів Юрій.

Барсов не сказав ні слова. Він дивився на море, на те місце, де зник крейсер. Несподівано легкі кроки пролунали на веранді. Хтось пройшов через будинок і мав вийти в сад.

Крайнєв і Барсов озирнулися одночасно. Висока дівчина у світлому пальті і такому ж береті йшла по веранді. Хвиля золотого волосся, вибиваючись з-під берета, закривала частину чола. Очі її дивилися то на Барсова, то на Юрія допитливо, уважно. Губи всміхалися вичікувально, невпевнено, ледве помітно.

Вона потисла Барсову руку і обернулася до Крайнєва. Очі в неї були невеликі, вузько прорізані, мигдалевидні. Сірувато-зелені, вони здавалися безколірними при ясному світлі сонця.

— Знайомтеся, Марино Михайлівно, — сказав Барсов, — це професор Крайнєв.

Хвилину дівчина мовчала, ніби щось пригадуючи. Усмішка на її вустах стала трохи яснішою.

— Професор Крайнєв? З Київського інституту стратосфери?

— Так, — запобігливо усміхнувшись, поспішив відповісти Барсов. — Ви здивовані?

— Одверто кажучи, здивована, — відповіла дівчина, простягаючи до Крайнєва руку. — Марина Токова.

— Крайнєв, — буркнув у відповідь Юрій.

— Я вас уявляла зовсім не таким і… значно старшим.

Юрій промовчав.

— Так, — Юрію Борисовичу можна позаздрити: молодість — це такий капітал, який годі комусь придбати. Раніше, правда, можна було продати нечистому душу, як це зробив Фауст, але тепер і цей шлях закрито. Радянська влада скасувала чортів, і навіть душу заставити нікому.

Академік задоволено засміявся, погладив акуратно підстрижену борідку і вирішив продовжувати розмову в тому ж тоні.