Вадим Собко - Зоряні крила

Про повернення Крайнєва і Яринки в Київському інституті стратосфери не знав ніхто, крім Валенса. Директорові хотілося зробити несподіванку всьому колективу. І тому нікому, навіть найближчим друзям він не розповів цю новину. Стримуючи радісне хвилювання, майже прикусивши язика, щоб не прохопитися, наказав Валенс подати до під'їзду машину і вийшов з інституту.

Валя сиділа в машині, як завжди підтягнута і зосереджена.

«Знала б ти, моя дівчинко, яка тебе несподіванка чекає, — подумав, внутрішньо усміхаючись, Валенс, — то не сиділа б так за баранкою, вдаючи цілковиту байдужість. Я ж добре знаю, як боліло твоє маленьке серце. Нічого, зараз ми його трохи підлікуємо».

— На вокзал, Валю, — попросив Валенс і сам не впізнав свого голосу.

— Що це з вами, Адаме Олександровичу? — запитала Валя. — Чи не захворіли?

— Ні, — відповів директор і, не бажаючи продовжувати цю розмову, додав: — У нас чотирнадцять хвилин…

— Встигнемо. — Валі ніколи не треба було нагадувати про час. — Вам ще доведеться чекати.

Валя говорила чистісіньку правду — за шість хвилин авто вже зупинилося біля входу у вокзал. Валенс подякував, посміхнувся і, поспішаючи, хоча спізнитися було просто неможливо, пішов на перон. Валя різко розвернулася і точно поставила свою машину на відведене для чекання місце.

Осінь пливла над Києвом. Вже жодного листка не видно на широко розкинутих кронах каштанів. Голубе небо охоплює місто і, незважаючи на рух машин, людей, трамваїв, задумана тиша висить над вулицями.

Біля вокзалу, як завжди, зчинилася метушня. Люди поспішали до своїх поїздів, до кас, до виходу в місто. Нові й нові машини, блискучі, лаковані, підходили до вокзалу, щоб потім спинитися десь недалеко від Валі. Дівчина сиділа, спокійно розглядаючи людей. Незважаючи на листопад, машина ще й досі залишалася відкритою, осінь прийшла рання, але на диво тепла. Валя сиділа, недбало відкинувшись на подушки, і чекала. І хоча в цій поїздці на вокзал до московського поїзда не було нічого незвичайного, тінь хвилювання весь час торкалася думок дівчини. Якийсь чудний був сьогодні Валенс. Мабуть, таки щось трапилося, а от тільки приємне чи неприємне — невідомо. Дівчина вже добре вивчила свого директора і знала, що через якісь дрібниці він хвилюватися не буде.

Водії сусідніх машин поставали недалечко, милуючись не так новою машиною інституту стратосфери, як білявим шофером, але Валя до цього давно вже звикла і не звертала уваги. Досить і того, що вона привіталася із знайомими хлопцями, коли поставила машину. Розмовляти з ними їй не хочеться. Щось дуже хвилююче було в стриманому обличчі Валенса… Що це може буї її…

На вокзалі гули невидимі паровози. Мабуть, вже кілька хвилин тому прибув московський поїзд. Значить, Важене скоро має з'явитися. Чого вона так хвилюється? Чого чекає? Адже це звичайнісінька поїздка, одна з тих, які доводиться робити по кілька разів на день.

— Здрастуйте, Валю! — несподівано почувся ззаду дуже веселий і дивно знайомий голос.

Валя закам'яніла, не в силі повернути голову. Вона ладна була присягтися, що це говорить Крайнєв. Що з нею? Маячіння? Та ні, чому ж маячіння? Адже вона сидить у машині на площі перед вокзалом, чекає Валенса, яке ж може бути маячіння?

— Здрастуйте, Валю, — почувся теж дуже знайомий жіночий голос, і дівчина вирішила, що це вже напевне божевілля.

Схвильована, злякана до краю, вона швидко обернулася і побачила просто перед собою Крайнєва. Він стояв, тримаючи в руці маленького чемодана, і дивився на Валю. Дівчина мало не закричала від несподіваної радості.

— Крайнєв, — не то сказала, не то простогнала Валя, все ще не зважуючись повірити.

— Добрий день, Валю, — сказав Крайнєв, милуючись її здивуванням.

— Ви… ви живі?

Валя потрусила головою, немов намагаючись відігнати видіння. Потім сильно вдарила рукою по борту машини:

— Ой! Ні, не сплю!

Шофери сусідніх машин були шоковані і незадоволень Справді, де ж це видано, щоб шофер у нестямі кидався на шию пасажирові, навіть коли цей шофер така вродлива дівчина, як Валя. Більше того, саме така вродлива дівчина, коли вона вже сіла за баранку, мусить поводитися стриманіше…

Валі було абсолютно байдуже, що подумають про неї її колеги. Крайнєв живий, він тут, в Києві, стоїть поруч Валі, а все інше не може мати ніякого значення!

Але все-таки дуже розійтися своїм почуттям Валя не дозволила. Обличчя її залилося червоною фарбою. Вона кумедно зсунула брови і сіла до руля. Слова не приходили їй в голову. Дівчина просто не знала жодного слова, яке могло б відбити хоч би одну соту часточку її почуттів. У захопленні вона дивилася на Крайнєва, а той, до краю схвильований такою зустріччю, теж не знав, як поводитися, що робити.