Вадим Собко - Зоряні крила

— Крайнєв! Значить, правда! Повернувся! — ніби зітхання, пролунало в кімнаті, і на мить запанувала тиша.

Юрій встав із свого крісла, глянув на друзів, на їхні палаючі радісні очі, і сльози затисли йому горло. В цю мить він ще гостріше відчув, яке це щастя бути вдома, на землі своєї вітчизни, серед перевірених друзів і який страшний шлях залишився за його спиною.

А Матяш уже кинувся вперед і обхопив Юрія своїми здоровенними ручиськами. І довго ніхто нічого не міг зрозуміти у словах і вигуках, які лунали в кабінеті директора інституту стратосфери.

Дача академіка Барсова стояла під горою. Невеликий будинок з широкою верандою зовсім ховався за зеленими лозами дикого винограду. Влітку лапате листя щільно закривало терасу від сонця, і там у сутіні жила прохолода. Взимку листя осипалося на землю, вкриваючи її м'яким жовто-багряним килимом, — проміння проникало тоді крізь густе плетиво лоз і розганяло м'яку сутінь.

Сонце сходило і поволі пливло над морем. Зима стояла над Кримом на диво суха і тепла. Вершини Ай-Петрі чітко вирізьблювалися на фоні синього неба. Дощі і тумани ховалися десь у горах. На південному березі світило сонце, і люди виходили гуляти до моря.

— Я дуже радий, що ви приїхали і ми нарешті зустрілися, колего, — сказав академік Барсов, поволі опускаючись у широке плетене крісло і жестом запрошуючи Юрія Крайнєва сідати.

Крісло стояло проти сонця. Барсов сидів, відчуваючи на обличчі ніжні дотики променів, і задоволено мружив очі. Його сива, акуратно підстрижена борідка підвелася трохи вгору, і весь він, невеличкий і сухий, так і тягнувся до сонця.

Крайнєв трохи посунув убік друге крісло і сів поруч. Кілька хвилин вони сиділи мовчки. В морі ішов пароплав, і довгий димний слід залишався у повітрі. Темна лінія диму висіла над морем, як хмарка. Пароплав зник десь за Ай-Тодором. Лінія увігнулася під поривом легкого вітру і несподівано зникла.

Барсов заговорив знову. Говорив він упевнено, коли-не-коли підкреслюючи сказане уривчастим рухом руки.

— Я уважно стежу за вашими роботами, Юрію Борисовичу, — говорив він. — Вони мене радують, дивують, захоплюють, але не задовольняють. Останній час я помітив деякий злам, відхід від теоретичних, надзвичайно важливих шукань. Ви зараз віддаєте практиці надто багато уваги, і це мене засмучує. Ви мусите відкривати. Все останнє хай роблять асистенти. Ваш час надто дорогий, щоб витрачати його марно. Я прошу дарувати мені цей повчальний тон, недоречний між колегами. Проте я, мабуть, утричі старший за вас, а досвід усього життя щось важить.

Юрій Крайнєв слухав мовчки. Колись він учився на книжках академіка Барсова. Тепер їхні шляхи розійшлися. Але давня повага до вчителя залишилася недоторканою, і чому Крайнєв сидів, уважно слухаючи кожне слово. Інколи ледве помітна тінь усмішки пропливала в зіницях його очей. Це траплялося тоді, коли Барсов вживав слово «колега». Воно звучало трохи незвично, проте Юрій не протестував.

Він вільно сидів у кріслі поруч з академіком. Скинуту кепку поклав собі на коліно. Сонце блищало холодним світлом на кількох пасмах сивого волосся. Юрію Крайнєву зараз було двадцять вісім років, але Барсов мав усі підстави називати йото своїм колегою.

— Я чув, — говорив далі академік, — що ви знову зацікавилися літаками. Це повідомлення засмутило мене. Ви, на мою думку, стали на невірний шлях. Вам треба рватися у зоряний простір, а ви все повертаєтеся назад, у стратосферу, поближче до землі. Я читав вашу роботу про міжпланетні перельоти. Це блискуче. Ціолковський міг би пишатися вами. Повороти вашої думки дивують, а частіше засмучують мене, хоч ні радити, ні докоряти вам я не наважуюсь.

Крайнєв сидів і слухав. Що він міг сказати у відповідь на слова Барсова? Погодитися він не може. Заперечити і сказати, що академік помиляється, якось незручно для першого знайомства.

— Я б на вашому місці, Юрію Борисовичу, — вів далі Барсов, — і на мить не кидав би міжпланетних перельотів. Ви можете заперечити мені, сказати, що я сам, крім основної роботи, виконую ще і спеціальні завдання для армії, але я не міг би відповісти вам, яка робота зараз потрібніша — перша чи друга.