Вадим Собко - Зоряні крила

Радянський літак летіти з пом'ятим крилом, звичайно, не міг. Треба було його ремонтувати. Отже, Крайнєв разом з усіма пасажирами зайшов у приміщення аеровокзалу.

— Ми змушені, — заявив йому начальник аеродрому, — негайно заарештувати вас за порушення правил польоту. Вас судитимуть і, певна річ, покарають. Адже ви мало не спричинили катастрофу…

Юрій, стоячи поруч з Яринкою перед начальником аеродрому, тільки блаженно посміхався у відповідь. Тепер його вже ніщо не страшило — за пасажирів, які повиходили з радянського літака, він тримався, як за рятівничу нитку.

— Насамперед, — сказав він, — вам доведеться зв'язати мене з радянським консулом. А там уже подивимося, кого треба судити.

На аеродромі знайшовся кореспондент якоїсь англійської газелі, який летів на Балкани. Але заради такого сенсаційного випадку він вирішив змінити маршрут, і поки начальник аеродрому дістав наказ, як поводитися з Крайнєвим, поки він намагався цей наказ виконати, кореспонденція вже була готова. Та й усі на аеродромі тільки й говорили, що про Крайнєва. Тепер уже нічого не можна було ні приховати, ні врятувати…

— А все-таки вас судитимуть, — сказав начальник аеродрому, коли спроба ізолювати Крайнєва від радянських людей не вдалася.

— Ще багато кого доведеться судити, — відповів йому Крайнєв. — Але запевняю вас, що в цій черзі не я буду першим…

А в цей час на аеродром почали прибувати спеціальні літаки. Скандал був надто великий, щоб можна було його зам'яти. Юрію навіть здалося, ніби серед прибулих він на мить побачив знайоме обличчя, але він вирішив, що це помилка: не міг же так швидко з'явитися тут фон-Дорн.

— Тільки не залишайте мене, поки прибуде наш консул, — просив Юрій пасажирів радянського літака.

— Навіть якби хотіли, не можемо, — посміхаючись, відповідали вони.

Виявляючи до радянських людей надмірну уважність, начальник аеродрому запропонував негайно відправити їх спеціальним літаком.

— Ні, ми полетимо своїм, — відповіли вони, і начальникові лишилося тільки роздумувати над тим, яка кара звалиться на його голову за невиконання категоричних наказів.

За годину на аеродром прибув радянський консул, і Юрій Крайнєв заспокоївся. Він знав, що попереду ще багато мороки і зволікань, що цей скандал намагатимуться пригасити, але знав також, що тепер усе це буде для ворогів набагато складніше. Вся сила Радянської держави стояла зараз за спиною інженера Крайнєва в особі невисокого на зріст, дуже спокійного зовні радянського консула.

— Не турбуйтеся, — сказав консул. — Тепер вони вже нічого злого не зможу і в вам зробити. Але який це скандал, — подумати страшно! За всю мою дипломатичну практику ще ніколи нічого подібного не траплялося…

Юрій вислухав ці слова, розуміюче всміхнувся, але від консула не відійшов.

Як і передбачав консул, скандал і справді стався неабиякий. Мабуть, з тиждень усі європейські газети були сповнені сенсаційними повідомленнями про викрадення Крайнєва та про його втечу з бетонованої в’язниці. Але чим більше розгорялися пристрасті, тим ясніше ставало, що у фашистській Німеччині Крайнєва втримати не вдасться. І одного дня все скінчилося, ніби за командою. Газети раптом втратили інтерес до цієї події, так ніби нічого незвичайного і не сталось.

Це несподіване мовчання могло означати тільки одне — Крайнєв їде додому. З цієї хвилини він перестав цікавити буржуазну пресу. От коли б він відмовився повернутися у Київ, тоді інша справа… А так що ж тут цікавого — людина не зрадила, а залишилася чесною — ніякого приводу для сенсацій немає.

І одного осіннього ранку Яринка і Крайнєв у супроводі радянського консула з'явилися на Сілезькому вокзалі в Берліні.

— Ви знаєте, — всміхаючись, говорив Крайнєв, — мені ще й зараз трохи страшнувато їхати, все здається, ніби якась нова несподіванка може трапитися…

— Не думаю, — спокійно сказав консул, — надто багато галасу викликала ваша історія. Повторювати щось подібне вони не захочуть.

— Господи, як мені хочеться додому, — зітхнула Яринка.

— Не далі як післязавтра ви там будете, — запевнив консул.

Митні чиновники нашвидку переглянули багаж. Ще кілька коротких формальностей, і вже червоний паспорт лежить у кишені біля самого серця.

Поволі рушає на схід довгий темно-зелений поїзд, проведений недоброзичливими поглядами, кількох чоловіків у цивільному, які весь час товклися біля вагона, ніби хотіли побажати Крайнєву щасливої дороги, та так і не насмілилися.