Вадим Собко - Зоряні крила

— Ні, професоре, — тихо сказав Крайнєв, — не лобом стіну. Ми сідаємо в літак. Ви включаєте механізм катапульти, я включаю ракети, і ми лічимо…

— Хто тут з пас божевільний? Я чи ви? Куди ж ви полетите без гвинта? Я мав вас за розумнішого…

— Ракети понесуть нас краще за гвинт.

— Прошу, — театрально розшаркався професор, — можу одправити вас прямим сполученням на той світ, коли вам вже захотілося застосувати такий оригінальний спосіб самогубства… хоч це, мабуть, найкращий вихід з цієї тюрми…

Він сильно потер лоба долонею, намагаючись зрозуміти, потім раптом заспішив, захвилювався, підійшов до катапульти, перевірив механізм, ще раї потер чоло і скомандував:

— Сідайте.

Повторювати це запрошення не довелося. Швидко зійшли Яринка і Юрій по хисткій драбинці і сіли в літак.

На обличчя професора в ці хвилини навіть страшно було глянути. Дика посмішка перекошувала його рот, очі світилися, як жарини, нервова пропасниця корчами зводила його руки.

Це настав час його помсти. Кров Вальтера Шторре, пролита в дальніх лісах, пекла груди і вимагала відплати. Зараз майбутнє Дорна лежало в руках професора Шторре. Зараз він випускав у повітря останню надію барона Людвіга фон-Дорна. Він боявся тільки, що щось може перешкодити, і губи його, зведені корчами, шепотіли: «Швидше, швидше».

— Ну, прощай, Яринко, — обернувся зі свого місця Крайнєв, — зараз будемо летіти.

Яринка дивилася йому просто у вічі. Вона була бліда, і жодна рисочка не ворушилася на її обличчі.

— Прощай, — швидше зрозумів, ніж почув Крайнєв.

Він спробував усміхнутися, але відчув, що не може, і висунувся за борт кабіни. Професор Шторре стояв унизу, тримаючись за вимикача, і чекав сигналу Крайнєва.

Це була найстрашніша хвилина — зліт. Тут могло бути стільки випадковостей, що передбачити всі їх було неможливо. Та навіть і без випадковостей зліт без гвинта, на самих ракетах, був нечуваною на ті часи вигадкою.

Літак міг упасти на асфальт у першу ж мить, він міг врізатися в стіну, він міг вибухнути в повітрі, але він також міг і винести на собі полонених.

Професор стояв біля вимикача, нетерпляче поглядаючи вгору. Чекати більше не доводилося. Юрій ледве помітно перевів маленький важіль і увімкнув запалювання. Глухий рокіт почувся з обох боків літака. На малому газі ракети працювали прекрасно.

Юрій підніс руку з білою хусткою, махнув нею і в ту ж мить дав повне навантаження ракетам. Він не бачив руху руки Шторре. Щось з страшною силою вдарило Крайнєва в спину, і на секунду він знепритомнів.

Літак злетів з катапульти, і в першу мить колеса його майже черкнулися об асфальт. Потім швидкість додала сили його крилам, і він понісся низько над аеродромом. Реактивні двигуни ревли оглушливо, нагадуючи тривожне виття сирен.

Крайнєв відразу ж опритомнів. Просто на нього неслася сіра бетонна стіна. Майже машинально він узяв на себе ручку рулів глибини. Літак рвонувся вгору, і важка стіна, бетонний удав, залишилася далеко внизу.

Професор Шторре стояв біля катапульти, все ще стискаючи ручку вимикача. Лютий крик розлігся позад нього. Шторре спокійно обернувся. Від дверей будинку до нього біг Дорн.

— Що трапилося? — кричав він.

— Ха-ха-ха-ха, — хрипко і урочисто розсміявся професор, — вони полетіли, полетіли, он вони летять…

Дорн глянув туди, куди вказував Шторре. Довга біла лінія перекреслювала небо. У кінці її мчав на схід маленький, вже ледве видимий літак.

— Пам'ятайте про помсту, Дорн, — хрипів Шторре, — пам'ятайте про смерть Вальтера Шторре.

Тоді Дорн зрозумів усе. Він дивився на професора і відчував, що більше не володіє собою. Він щохвилини міг кинутися і вчепитися в горло цьому дідуганові.

А Шторре сміявся — зловтішно, заливчасто. Він святкував велику свою перемогу над Людвігом Дорном, і стерпіти цього барон не міг. Не тямлячи себе, він вихопив з кишені маленький блискучий браунінг і вистрілив просто в сиву бороду професора.

— Ха-ха-ха, — все ще сміявся професор.

Дорн вистрілив ще раз. Професор похитнувся і, помалу згинаючись у поясі, упав на асфальт. Обличчя його все ще кривилося у корчах нестримного сміху. Дорн стояв над ним і, не тямлячи себе, стріляв у це довге, розпростерте на асфальті тіло, аж поки воно не завмерло в останній смертній судорозі.

Потім одвернувся і довго дивився на прозорий хмарний слід, залишений в небі ракетами літака.

Злітаючи з таємного аеродрому, Крайнєв не мав ніякого уявлення, що він робитиме далі. Літак з такими ракетами, напевне, довго не зможе триматися в повітрі, але все-таки якусь відстань він пролетить. Можливо, їм вдасться дотягти до якогось аеродрому, там Юрій назве своє прізвище, а тоді, безперечно, станеться міжнародний скандал, і приховувати його буде неможливо.