Вадим Собко - Зоряні крила

— Годі… — тихо і спокійно сказав Шторре, — годі. Годі, вбивця! — крикнув він, зриваючись з місця, але сили зрадили його, і він, похитнувшись, важко впав на крісло.

— Випийте води і заспокойтесь, — сказав Дорн, — я цілком розумію ваші почуття, в мене самого е діти, але тут зарадити було вже неможливо Якби це було в моїй владі, ваш сии не вмер би.

— Вмер, — повторив Шторре, — вмер, вмер. Дивне слово. Воно тут ні до чого, його забили, його забили в літаку. Значить, усе правда, що мені сказали…

— Заспокойтеся, професоре.

— Я спокійний. Я зовсім спокійний. Дивіться на мене, Людвіг Дорн. Вам не страшно? Вам мусить бути страшно, Людвіг Дорн. Думайте про своїх дітей, думайте і жахайтесь…

На професора Шторре страшно було дивитися. Обличчя його залишалося майже спокійним, але очі горіли божевільним вогнем і робили страшним це старече обличчя. Він помалу підвівся з крісла і, не оглядаючись на Дорна, пішов до виходу з кабінету. Сили зраджували його, але він напружував останні зусилля, щоб іти рівно, щоб не виказати перед Дорном своєї слабості. Він вийшов з кабінету, точним рухом зачинивши за собою двері. Зараз же за дверима сили покинули його, і він важко прихилився до одвірка. Помалу, спираючись на стінку, він попрямував по коридору.

Дорн виглянув з дверей кабінету. Професор Шторре похитуючись ішов довгим ясно-освітленим коридором. Він тремтів і щохвилини спирався на стіну.

«Думайте і жахайтесь!» — ці слова, здавалося, висіли у млистій тиші. Дорн хвилину дивився, потім знизав плечима і повернувся до кабінету.

Що йому до професора Шторре, коли Крайнєв, сам Крайнєв зараз працює на нього! Завтра Шторре перекипить і знову візьметься за роботу. Через нього не варто навіть хвилюватися.

І Дорн знову сів до столу писати листа. Із Берліна вимагали щоденного зведення про стан робіт, і Дорн з гордістю приховував готовність літака до польоту. Він хотів провести перші випробування сам і тільки тоді вже викликати начальника із столиці. Спектакль треба було добре підготувати.

А професор Шторре, хитаючись і тримаючись за стіну, дійшов до дверей вітальні. Там було напівтемно. Відчуваючи, як сили зовсім зраджують його, професор зайшов у кімнату і важко впав у крісло.

— Що з вами, професоре? — підвелася від акваріума Яринка.

Вона підійшла до крісла. Професор напівлежав, закривши обличчя великими руками. Все тіло його струшували судороги.

— Що з вами, професоре? Заспокойтеся.

Яринка сіла на поручень крісла і погладила професора по шорсткому піджаку. Шторре підвівся. Очі його вогко блищали.

— Ви казали правду. Вони вбили його, вбили Вальтера… Вбили і брехали мені…

Щось захрипіло в нього в горлі, і він важко похилився обличчям на коліна Яринки. Яринка відчула долонею зморшки його чола. Щось вогке і тепле впало їй на долоню. Дівчина здригнулася: Шторре плакав. Плечі його судорожно сіпалися від ридань.

Вона ніжно гладила його шорстке срібне волосся, але професор не помічав цього. Весь світ зараз здавався йому темною могилою.

— Тікайте, тікайте звідси, — знову підвівся професор, поводячи запаленими очима, — тікайте, бо вони вб'ють всіх — і Крайнєва, і вас, і всіх…

— Ви допоможете нам?

— Я не можу… але якби міг, то віддав би життя, щоб звільнити вас. Хоча кому зараз потрібна така дрібниця, як моє життя, коли мій син, коли Вальтер помер?

Того дня ранок довго не міг пробитися крізь густу запону туману.

Блякле світло довго продиралося крізь густе плетиво хмар. А коли нарешті ранок переміг, разом із свіжим вітром зникли тумани і хмари, поступившись місцем для холодного і ясного осіннього дня.

У такі дні небо буває прозорим і незвично голубим. Такої прозорості і блакиті не буває іншої пори року. Це не кришталева голубінь зимового неба, коли очам боляче дивитися вгору, у повітря, помережане колючими відблисками сніжинок. Це не буряна блакить весни, коли Б небо потужно звиваються вітрові струми. Це не ультрамаринова синява літнього неба, задоволена і заспокоєна, жарка блакить.

Ні, це мінорна, холодна і ясна голубизна осені. Голубизна, підкреслена коричньовим листям на землі.

Того ранку промені сонця були ясними, але жодної крихти тепла не приносили вони з собою. Рівний несильний вітерець проносив легенькі хмарини, і вони летіли на схід, до сонця, вибагливо змінюючи форму і немов намагаючись перегнати одна одну.

Навіть бетонна стіна іскрилася кристалами інею і не здавалася гнітючою чи важкою. Сонце висіло зовсім низько над аеродромом, холоднувате і задумане. Немов знехотя, повільно, воно лізло вгору.