Вадим Собко - Зоряні крила

Коли Крайнєв взявся до роботи, вона деякий час жила без опори, без твердого грунту під ногами. Тепер вона відчувала, як до неї знову повертається впевненість.

Тепер вона могла вже цілком спокійно розглядати вчинки Крайнєва. І коли Юрій вдруге прийшов до неї, вона відчула, що зможе говорити зовсім спокійно.

Він зайшов у кімнату, великий, масивний, — зайшов, трохи ніяково усміхаючись. Він сів на стільця і кілька хвилин мовчав, не знаючи, з чого треба починати розмову. Всі заздалегідь приготовані слова зникли з голови, і залишилися тільки якісь холоднуваті фрази, якими ніяк не можна було б висловити справжніх почуттів.

Яринка сама перша прийшла йому на допомогу.

— Ну, як твої роботи? — запитала вона, і Крайнєв відчув у словах холодок і неприязнь. — Скоро вже одержиш орден від Дорна? — продовжувала знущатися Яринка.

Не варто було відповідати на такі запитання. Замість того Юрій сказав пошепки, дивлячись кудись у куток кімнати:

— Ми вилетимо звідси через три, максимум через чотири дні.

Очі Яринки стрепенулися і здивовано спинилися на блідому обличчі Крайнєва.

— Куди вилетимо?

— Куди, точко не знаю. В усякому разі, на схід. Може, досягнемо СРСР. Може, вилетимо навіть у смерть, але в усякому разі з цієї тюрми…

— На чому це ви, професоре, збираєтеся летіти?

— На реактивному літаку, який зараз спеціально для нас будує Дорн.

— Смішно…

— А я спробую цей жарт перетворити на дійсність. Я спробую вилетіти в той момент, коли вилетіти взагалі буде неможливо. — І, побачивши здивовані очі Яринки, додав: — Звичайно, неможливо, на думку наших шановних господарів.

Яринка дивилася на Крайнєва з огидою. Вона не повірила жодному слову інженера. Вона була певна, що все це придумане, аби примусити її знову повірити Крайнєву, простити зрадника.

— Це дуже невдало видумано, Юрію Борисовичу. Видумано, очевидно, спеціально для мене. Дорн ніколи не буде таким наївним, щоб залишити вас хоч на мить біля готового до польоту літака. Придумайте щось інше….

Вона навіть не дивилася на Юрія, вимовляючи ці слова. Погляд її блукав десь за вікном по сірій бетонній стіні. Їй важко було говорити таке — вона ще не одвикла вірити Крайнєву.

— Гаразд, Яринко, — підвівся Крайнєв з стільця, — говорити нам з тобою зараз важко. Ти можеш вірити мені, можеш не вірити, це вже як хочеш. Я не зрадив, а тільки шукаю виходу — виходу в життя з цієї бетонної могили — і знайду його. От і все.

Він повернувся і пішов до дверей. Біля порога спинився і додав, тримаючись за ручку дверей:

— Ми можемо вилетіти кожної хвилини. Треба, щоб ти була готова.

Яринка мимоволі кивнула головою. Крайнєв усміхнувся. Він повернув ручку дверей, але вони прочинилися ніби самі, і в кімнату зайшов Макс Буш. Не говорячи жодного слова, він підійшов до маленької, дуже красиво інкрустованої шафи, яка стояла в кутку кімнати, відкрив верхні малесенькі дверцята і повернув щось дуже схоже на вимикача. Юрій глянув — маленький мікрофон стояв у секретній шухляді.

«Все загинуло, — подумав Крайнєв, відчуваючи, як кров помалу відпливає з його обличчя. — Він усе чув».

Буш сказав, переводячи погляд з Крайнєва на Яринку:

— Ваш план наївний. Дорн ніколи не дозволить вам навіть наблизитися до літака, коли він буде готовий до польоту. В усякому разі вам треба порекомендувати бути обережнішими. Ваше щастя, що сьогодні біля мікрофонів чергував я.

Він глянув на Крайнєва, на Яринку і тихо додав:

— Ми готуємо вам втечу. Ще не все ясно, але така можливість не виключена. Повторюю ще раз — обережність.

Він підійшов до шафи, знову включив мікрофон і зачинив дверцята. Потім відійшов до дверей і на мить спинився.

Юрій здригнувся. Права рука Буша раптом піднеслася вгору, і міцно затиснутий кулак застиг у повітрі. Це було старе, традиційне вітання червоних фронтовиків.

Буш усміхнувся, і вперше за весь цей час Юрій Крайнєв побачив його посмішку. Не сказавши більше жодного слова, він зник за дверима.

Яринка і Крайнєв стояли, немов вражені блискавкою.

— А я й не думала…

Юрій кинувся до Яринки і рукою закрив їй рота.

— Ш… ш…

Він показав очима на шафу, де стояв мікрофон, і здригнувся. Скільки розмов і планів було розроблено ними, ніби спеціально для того, щоб Дори міг все це почути. Жодна їхня розмова не була таємницею. Про це навіть страшно було подумати.

— Всього найкращого, — весело усміхаючись, сказав Юрій, — я сподіваюся завтра побачити вас в лабораторії.