Вадим Собко - Зоряні крила

— Я з неприємними звістками, — дивлячись просто в обличчя Валенсу, сказав військовий. — Кілька днів тому Крайнєв зрадив.

Валенс підвів до обличчя руку, немов захищаючись від удару. Через секунду рука повільно лягла на стіл — Валенс вже цілком володів собою.

— Цього не може бути.

— Я теж так думав, але повідомлення вже перевірене. Сумнівів тут бути не може.

— Цього не може бути, — ще раз повторив Валенс.

Голос військового звучав сухо, неприємно, і Валенс ледве пізнавав його.

— На жаль, це може бути. Більше того, так є. В мене залишилася тільки одна надія. Я думаю… тобто можливо, що Крайнєв хитрує, маневрує, щоб мати змогу вирватися. Але це дуже слабка надія. Вій ретельно працює і вже сконструював реактивний двигун.

Вони замовкли. Валенс наміть і не намагався знайти якихось слів. Звістка приголомшила його, але Валенс знайшов у собі силу сказати:

— Все це значить тільки одне: ми скоро побачимо Крайнєва на власні очі.

— Твоїми б устами та мед пити, — відгукнувся військовий. — Я не заперечую такої можливості, але надії мало, дуже мало…

І знову вони сиділи в глибокій тиші.

— Ну, я поїхав, — підвівся з крісла військовий. — Цими днями заїду ще. Може, зумію привезти щось приємніше.

Валенс машинально встав, щоб провесні друга до дверей, але думки його були дуже далеко.

Вони розпрощалися тепло, і військовий вийшов з інституту. Він швидко збіг по блискучих східцях. Дощ, дрібний, осінній мрячний дощ сіявся над землею. Військовий сів у машину. Слухняно, ніби живе створіння, рушила вона з місця.

Було боляче згадувати спокійне, аж надто спокійне обличчя Валенса. Військовий добре знав, яким напруженням волі дається такий спокій.

Машина швидко їхала по мокрому асфальту, і шини з тихим шумом розбризкували краплі осіннього, холодного дощу.

Зразу ж після його від'їзду Валенс теж вийшов з інституту. Він відіслав машину і пішки рушив вздовж вулиці, його охопила холодна осіння мряка і туман. Жовті, місцями вже почорнілі листки каштанів і кленів пахли гнилизною.

Валенс ішов крізь туман. На серці йому було незатишно. Здавалося, ніби і туди прийшла осінь.

Валенс ішов і йшов мокрими вулицями осіннього Києва, не розбираючи, куди йде, не роздумуючи над цим. Він ходив і ходив тільки для того, щоб не залишатися у високій світлій кімнаті наодинці із своїми думками. Він ходив, щоб стомитися, прийти додому і відразу ж заснути глухим сном.

Пелена туману ніби розходиться перед ним, щоб відразу ж стати ще густішою позаду. До пізньої ночі ходить високий, трохи зігнутий Валенс по осінніх безлюдних вулицях затуманеного Києва.

Дорн здійснював проект Крайнєва блискавично. Вже за два дні після того як Шторре перевірив усі креслення, були готові основні деталі двигунів і конструкції кріплення їх до літака. Власне кажучи, це мав бути просто-напросто старий і всім інженерам в Радянському Союзі відомий, в багатьох журналах описаний реактивний літак ЮК-6. Юрій добре знав, на що здатна ця модель. Він знав про неї більше, ніж будь-хто в цілому світі, і саме на цьому базувалися всі його розрахунки.

Роботи провадилися дивовижно швидко, але побачити хоч би одного робітника Крайнєву не вдалося. Дорн мав усі підстави не показувати Крайнєва нікому. Тому Крайнєв віддавав, розпорядження Дорну або Шторре, а робітники з'являлися рівно мере і дві хвилини після того, як Юрій зникав за дверима своєї тюрми.

Літак, на думку Юрія, міг тільки з великими труднощами відірватися від землі. Тому на аеродромі встановлювали потужну катапульту — машину, яка могла викинути в повітря в десять разів більший літак. Її устатковували паралельно з обладнанням літака. Тут мало бути забезпечено бездоганний зліт.

Роботи йшли повним ходом, і Дорн був задоволений. А Крайнєв ходив похмурий, злий, односкладово відповідав на запитання і не мав охоти розмовляти ні з ким.

Яка радість від того, що все йде добре, коли всі плани його можуть піти нанівець через це дурне дівчисько, через Яринку. Не може ж він спробувати втекти, лишивши її тут. План його було продумано вже в усіх деталях, але здійснювати його без Яринки Крайнєв не міг.

Треба було діяти, треба було негайно з'ясувати свої відносини з Яринкою, бо інакше всі плани втечі треба відкласти.

Тепер Яринка цілими днями не виходила зі своєї кімнати. Цілі дні вона була в цих чотирьох стінах, стояла біля вікна або нерухомо сиділа в кріслі. З вікна їй видно було шматок бетонної стіни і частину аеродрому. Небо, осіннє і непрозоре, притулялося до шибок. Все це було сіре, давно знайоме, до нудоти обридле.