Роберт Стівенсон - Острів Скарбів

— Щось мені здавалося, ніби ти казав, що знаєш усі звичаї, — насмішкувато відповів Сільвер. — Та принаймні коли ти не знаєш, то я знаю їх. Почекай трохи. Я ще тут посиджу. Я ще ваш капітан, майте на увазі. І буду вашим капітаном, аж поки ви виступите з вашими обвинуваченнями, а я відповім на них. А доти ваша чорна мітка не варта й сухаря. Побачимо, що з цього вийде.

— О, — сказав Джордж, — скаржитися тобі нема чого. Ми люди прямі. Ми хочемо діяти чесно. Ось тобі наші обвинувачення. По-перше, ти провалив цей рейс. У тебе не вистачить нахабства заперечувати це. По-друге, ти випустив ворога з цієї пастки. Чому їм хотілося піти звідси? Я не знаю. Але цілком ясно, що їм цього хотілося. По-третє, ти не дозволив нам переслідувати їх у болоті. О, ми бачимо тебе наскрізь, Джон Сільвер! Ти ведеш подвійну гру, це нечесно. І, по-четверте, ти заступився за оцього хлопчиська.

— Це все? — спокійно перепитав Сільвер.

— Цього досить, — відповів Джордж. — Через твої вибрики ми тепер усі рискуємо повиснути в петлі й сохнути на сонці.

— Гаразд. Тепер слухайте мене. Я відповідатиму по черзі на кожен пункт. На все відповім. Ви кажете, що я провалив цей рейс? Гаразд, ви всі знаєте, чого я хотів. І ви всі знаєте, що коли б слухали мене, то ми були б зараз на «Іспаньйолі», живі й здорові, ситі й п'яні, і золото лежало б у трюмі, клянуся громом! А хто перешкодив мені? Хто відштовхував мене, вашого капітана? Хто всунув мені чорну мітку, тільки-но ми висадилися на острів? Хто почав усю цю диявольську музику? Ах, яка пречудова музика — я танцюю разом з вами, та щось дуже нагадують викрутаси у нашому танці смикання повішених у лондонській петлі. А хто все це почав? Андерсон, Гендс і ти, Джордж Меррі! Ти єдиний лишився живий із цих баламутів. І ще маєш нахабство виставляти себе в капітани, ти, що занапастив нас усіх! Хай йому чорт! Та це ж усе просто найзухваліше нахабство в світі!

Сільвер замовк. З обличчя Джорджа і його спільників я бачив, що слова кухаря не пропали марно.

— Це вам по пункту першому! — крикнув «обвинувачений», стираючи піт з лоба; говорив він так запально, що від звуку його голосу двигтіли стіни. — Слово честі, мене нудить від балачок з вами. Нема у вас ні розуму, ні пам'яті, і я дивуюся, що думали ваші мами, коли дозволили вам вийти в море. В море! То це ви джентльмени долі? Штани вам латати, а не морем уходити!

— Ти не лайся, Джон, — сказав Морган. — Відповідай на інші пункти.

— Гаразд, буде й на інші, — підрубав Джон. — Тут їх ціла чортова купа. Ви кажете, що справа наша провалилась. Ах, хай йому чорт, коли б тільки ви зрозуміли, наскільки вона провалилась! У вас би очі рогом стали. Ми тепер так близько від шибениці, що в мене аж шия клякне. Так і бачу, як ми гойдаємось у кайданах, а над нами кружляють круки. Моряки вказують на нас пальцями під час припливу. «Хто це такий?» — запитує один. «Це? Та це ж Джон Сільвер, я знав його добре», — відповідає другий. Вітер гойдає повішених і далеко розносить дзвін кайданів. Ось що загрожує нам усім, кожному синові наших матерів з вини Джорджа Меррі, Гендса, Андерсона та інших невігласів. А коли хочете знати про четверте обвинувачення, про оцього хлопця, то, хай йому чорт, хіба ж він у нас не заложник? Розумієте? Невже ми повинні знищити заложника? Ні, нам цього робити не слід. Можливо, що він наша остання ставка. Вбити цього хлопця? Ні, я цього не зроблю, братки. Ага, я ще не дав відповіді на пункт третій. Ах, багато чого можна сказати про цей пункт. Може, для вас нічого не варті щоденні візити лікаря, лікаря, який закінчив коледж? Твоєму пробитому черепові, Джон, уже не потрібен лікар? А ти, Джордж Меррі, якого б'є пропасниця через кожні шість годин, у якого очі ще й зараз жовті, наче лимон, ти не хочеш лікуватись у лікаря? А може, ви не знаєте, що сюди має незабаром прийти другий корабель на підмогу? Але він прийде вже скоро. І тоді побачимо, чи не зрадієте ви, що зберегли заложника. Потім ще пункт другий: ви обвинувачуєте мене, що я уклав угоду. Та хіба ж ви самі не повзали отут навколішках, благаючи мене укласти її? Ви повзали навколішках, ви малодушничали, ви боялися подохнути з голоду! Та все це дурниці. Не заради цього пішов я на угоду. Дивіться, заради чого!

І він кинув на підлогу аркуш. Я одразу пізнав його. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, яку я колись знайшов у клейонці на дні скрині Біллі Бонса.

Чому лікар віддав її Сільверові, цього я ніяк не міг зрозуміти.

Та якщо мені це важко було зрозуміти, то бунтівники, побачивши карту, зраділи до нестями. Вони накинулись на неї, мов коти на мишу… Вона переходила з рук у руки, один виривав її в іншого. Пірати лаялися, кричали і реготали, наче діти. Можна було подумати, що вони не тільки вже мацають золото руками, а навіть везуть його з собою на кораблі.