Роберт Стівенсон - Острів Скарбів

Та це ще було не все. Ми раптом почули поквапливі кроки кількох людей, що підходили до корчми.

Ми озирнулись і побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтар.

— Любий мій, — раптом прошепотіла мати, — бери гроші й тікай. Я відчуваю, що зараз знепритомнію…

Я думав, що прийшов кінець нам обом. Як я проклинав лякливість наших сусідів! Як я дорікав бідолашній матері за її чесність та жадність, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішню слабість!

На щастя, ми були саме біля містка. Я допоміг матері зійти вниз, до струмка. Там вона раптом важко зітхнула і впала мені на руки. Не знаю, звідки я знайшов сили, але мені пощастило підтягти її під місток. Боюсь, що зробив це я не дуже ніжно. Далі я тягти її не міг, бо місток був занадто низький і під ним можна було тільки повзти. Отож, тут нам довелося зупинитись. Мати лежала майже вся на виду. Все це було за кілька кроків од корчми.

Проте, як виявилось, моя цікавість була сильніша за переляк. Я не міг всидіти на місці й виповз обережно з-під містка назад у ярок, де сховався за кущем вербняка. Я зайняв, так би мовити, командну позицію над дорогою перед нашим будинком.

Щойно я встиг залізти у свій спостережний пункт, як з'явилися вороги. Їх було чоловік сім чи вісім. Вони швидко наближалися. Кроки їхні гучно лунали на дорозі. Чоловік з ліхтарем біг попереду всіх. За ним поспішали троє, тримаючись за руки. Навіть крізь туман я спромігся пізнати, що чоловік усередині цієї трійки був сліпий жебрак. Через якусь хвилину я почув його голос і впевнився, що не помилився.

— Розбивайте двері! — гукнув він.

— Єсть, сер! — відповіли двоє чи троє.

Вони підбігли до «Адмірала Бенбоу». Чоловік з ліхтарем поспішав за ними. Я побачив, як вони зупинились і про щось пошепки радилися. Певно, їх здивувало, що двері були розчинені. Та ця зупинка тривала недовго, бо сліпий знову почав командувати. Голос його залунав гучніше й вище, він увесь палав від нетерпіння й люті.

— Заходь, заходь! — кричав він, лаючи своїх товаришів за недостатню швидкість.

Четверо чи п'ятеро вбігли до будинку, а двоє лишилися на дорозі з клятим сліпим. Кілька хвилин тривала мовчанка, потім пролунав вигук здивування, і хтось прогорланив зсередини корчми:

— Біллі мертвий!

Але сліпий знову вилаяв їх за затримку.

— Обшукайте його, мерзотні нероби! Решта біжіть нагору, по скриню! — скомандував він.

Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, і весь будинок затремтів од їхньої ходи. Незабаром почулися вигуки здивування. Віконце в кімнаті капітана розчинилося, задзеленчало розбите скло, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи сліпому, що стояв на дорозі:

— П'ю! Тут уже хтось був перед нами!.. Хтось переворушив усю скриню!

— А те, що нам треба, там? — проревів П'ю.

— Гроші тут.

— До біса гроші! — закричав сліпий. — Я кажу про папери Флінта!

— Їх щось ніде не видно.

— Гей, ви там, унизу, подивіться, може, вони у Біллі в кишенях! — знову прокричав сліпий.

Один з тих, що лишилися внизу обшукувати тіло капітана, вийшов до дверей корчми.

— Його вже встигли обшукати до нас, — сказав він. — Нам нічого не лишили.

— Нас пограбували хазяї корчми! Це все отой хлопчисько. Шкода, що я не видер йому очі!.. — крикнув сліпий П'ю. — Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, коли я хотів увійти. Шукайте ж їх, хлопці. Шукайте по всіх кутках!..

— Так, вони були тут. Ось навіть свічку запалену лишили, — сказав розбійник, що висунувся з вікна.

— Шукайте, шукайте їх! Перерийте весь будинок, — знову й знову вигукував П'ю, вдаряючи палицею об землю.

У корчмі почалася така метушня, такий гуркіт, що аж луна котилася серед скель: гриміли кроки, ляскали двері, падали меблі. Нарешті розбійники почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.

В цю мить здалеку знову почувся свист, той самий свист, який налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші. Але цього разу він пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий скликає своїх товаришів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з горбів з боку села, що ним розбійники попереджали про наближення небезпеки.

— Це знову Дерк, — сказав один. — Двічі! Треба забиратися швидше, братки.

— Ну й забирайтеся, боягузи! — закричав П'ю. — Дерк завжди був дурень і боягуз. Нічого його слухати. Вони десь тут поблизу. Вони не могли втекти далеко. Ви повинні їх знайти. Шукайте ж їх, поганці. О, прокляття на мою голову! — ревів він. — Коли б тільки були в мене очі!..