Роберт Стівенсон - Острів Скарбів

— Ну, Джім, — сказала мати, — шукай ключ.

Я обшукав кишені капітана одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, велика голка, брусок пресованого тютюну, надкушений з одного краю, ніж з кривим держаком, кишеньковий компас, кресало — оце й усе, що там було. Я почав уже впадати в розпач…

— Може, він на шиї? — сказала мати.

Переборюючи огиду, я розірвав комір капітанової сорочки. І справді, на просмоленій шворці, яку я одразу ж перерізав знайденим ножем, висів ключ.

Ми зраділи й побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною матроською скринею. На кришці було випалено літеру «Б», а кути стерті й побиті так, наче ця скриня відслужила довгу і тяжку службу.

— Дай мені ключ, — сказала мати.

Замок був дуже тугий, але вона відімкнула його і відкинула кришку в одну мить.

Міцний запах тютюну й дьогтю війнув на нас. Насамперед ми побачили новий, старанно вичищений і акуратно складений костюм. Мати сказала, що цей костюм, мабуть, ще ніхто ніколи не надівав. Під костюмом лежала всяка всячина: квадрант [10] Квадрант — старовинний прилад для вимірювання висоти небесних тіл. , бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолетів, злиток чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробництва, два оправлені міддю компаси і п'ять чи шість химерних вест-індійських раковин. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці раковини крізь мандрівне, злочинне й тривожне життя.

Але, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого цінного. А нам потрібні були гроші, тільки гроші. На самому споді лежав старий морський плащ, білий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що лежали в скрині: загорнутий у клейонку згорток, де, очевидно, лежали папери, і полотняний мішечок, в якому, судячи з того, як він дзвенів, було золото.

— Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, — сказала моя мати. — Я візьму все, що мені належить, але ні фартинга [11] Фартинг — англійська монета. більше. Тримай сумку місіс Кросслі!

І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх: з моряцького мішка в сумку. То була довга й важка справа, бо тут були зібрані й перемішані монети найрізноманітніших країн і чеканок: і дублони [12] Дублон — старовинна іспанська золота монета. , і луїдори [13] Луїдор — французька золота монета, на якій було вибито портрет якого-небудь з королів Людовіків. , і гінеї, і піастри [14] Піастр — іспанська срібна монета. , і ще якісь невідомі мені. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.

Коли ми майже наполовину закінчили наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, бо почув у тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула. Стукіт палиці по замерзлій дорозі. Звук цей дедалі наближався. Ми затамували подих. Потім пролунав різкий удар палицею в двері корчми. Хтось почав повертати дверну ручку, засув заскрипів: негідник намагався увійти. А потім запанувала тиша і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування палиці. Не можна й змалювати нашу радість, коли цей стукіт почав поволі віддалятись і нарешті зовсім завмер.

— Мамо, — прошепотів я, — берімо все й тікаймо.

Я був певен, що зачинені двері здалися сліпому підозрілими, і він пішов, щоб накликати на наші голови все осине гніздо.

І як я радів, що здогадався засунути засув! Цього ніколи не зрозуміє той, хто не бачив того страшного сліпого.

Але мати, хоч і злякалася, не згоджувалася взяти анітрохи більше, ніж їй був винен капітан. Однак вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що ще й семи годин немає і що в нас багато часу. Вона знає свої права і не поступиться. Поки я сперечався з нею, з-за горба пролунав короткий приглушений свист.

Цього було досить, навіть більше ніж досить для нас обох.

— Я візьму те, що встигла відрахувати, — сказала вона, підводячись.

— А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, — додав я, хапаючи клейончатий згорток.

Через хвилину ми вже помацки спускалися по сходах, залишивши свічку біля порожньої скрині. А ще за хвилину ми розчинили двері й прожогом кинулися тікати. Не можна було гаяти й хвилини. Туман швидко розвіювався. Місяць уже ясно світив над землею. І тільки на самісінькому дні ярка та навколо корчми звисала тонка завіса туману, ніби для того, щоб ми могли сховатися в ньому на початку нашої втечі. Але вже напівдорозі до села ми неодмінно мали потрапити в смугу місячного світла.