Роберт Стівенсон - Острів Скарбів

Я вже встиг розповісти йому про сліпого.

Разом ми повернулися до корчми. Ви навіть уявити не можете, який ми там побачили розгардіяш. Шукаючи мене й матір, розбійники скинули на підлогу навіть стінний годинник. І хоча вони нічого не взяли, крім мішка з капітановими грошима та кількох срібних монет з нашої каси, мені відразу стало ясно, що ми розорені.

Містер Денс довго нічого не міг зрозуміти.

— То, кажеш, вони взяли гроші? Ну, гаразд, Гокінс, а чого ж вони тоді шукали? Може, ще якісь гроші?

— Ні, сер, я гадаю, їм потрібні були зовсім не гроші, — відповів я. — Певно, вони шукали те, що лежить зараз у мене в кишені. Правду кажучи, я хотів би покласти цю штуку в безпечне місце.

— Правильно, хлопчику, абсолютно правильно, — відказав він. — Давай її мені, якщо хочеш.

— Я хотів віддати її лікареві Лайвсі… — почав я.

— Абсолютно правильно, — гаряче перебив мене містер Денс. — Абсолютно правильно. Лікар Лайвсі — джентльмен і суддя. Мабуть, мені теж краще поїхати туди самому й доповісти про все йому та сквайрові. Як би там не було, а містер П'ю помер. Я ніскілечки не шкодую про це, але, бачиш, його забито, і можуть знайтися люди, які раді будуть обвинуватити офіцера берегової охорони його величності в цій смерті. Чуєш, Гокінс? Якщо хочеш, я візьму й тебе з собою.

Я радісно подякував йому за запрошення, і ми повернулися в село, де стояли коні. Поки я розповідав матері про свій. намір, всі вже посідали в сідла.

— Доггер, — сказав містер Денс, — у вас добрий кінь. Посадіть цього молодця до себе за спину.

Щойно я встиг злізти на коня, тримаючись за пояс Догтера, як начальник охорони віддав команду, і загін риссю поскакав по дорозі до будинку лікаря Лайвсі.

Ми мчали щодуху всю дорогу і нарешті зупинилися перед дверима будинку лікаря Лайвсі. У вікнах по всьому фасаду було темно.

Містер Денс наказав мені зійти з коня і постукати, Доггер підставив стремено, щоб мені легше було стрибати. Майже негайно служниця відчинила двері.

— Лікар Лайвсі дома? — спитав я.

— Ні, нема, — відповіла служниця. — Він приходив додому вдень, а тепер пішов пообідати й посидіти вечір у сквайра.

— Їдьмо туди, хлопці, — сказав містер Денс.

До садиби сквайра було недалеко. Я навіть не сів у сідло, а побіг поруч з конем Доггера, тримаючись за стремено.

Промайнули ворота парку. Довга безлистяна, залита місячним промінням алея вела до поміщицького будинку, що білів у глибині парку. Тут містер Денс зіскочив з коня і, взявши мене за руку, пішов до будинку. Нас негайно пустили туди.

Слуга провів нас по вкритому килимами коридору до бібліотеки, де стояло безліч книжкових шаф та бюстів. Біля каміна сиділи, посмоктуючи люльки, лікар Лайвсі і сквайр.

Я ніколи не бачив сквайра так близько. Це був високий на зріст чоловік, понад шість футів заввишки, плечистий, з круглим багровим обличчям, що огрубіло і вкрилося зморшками від довгих мандрів. Душе рухливі чорні брови вказували на його хоч і не злу, але трохи гордовиту і запальну вдачу.

— Заходьте, містер Денс, — сказав він гордовито й милостиво.

— Добрий вечір, Денс, — сказав лікар, кивнувши головою. — Добрий вечір і тобі, друже. Який погожий вітер заніс вас сюди?

Начальник охорони виструнчився по-військовому й переказав усі наші пригоди, мов добре завчений урок. І треба було бачити, як зацікавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед і поглядали один на одного, забувши навіть про свої люльки! Коли ж вони почули, як моя мати вночі повернулася до корчми, лікар Лайвсі захоплено ляснув себе по коліну, а сквайр гукнув «браво» і розбив свою довгу люльку об решітку каміна. Вже в середині оповідання містер Трілоні (так, як ви пригадуєте, звали сквайра) схопився з свого місця і почав збуджено ходити по кімнаті. А лікар, щоб краще чути, зняв свою напудрену перуку. Дивно було бачити його без перуки, з коротко остриженим чорним волоссям.

Нарешті містер Денс закінчив свою розповідь.

— Містер Денс, — сказав сквайр, — ви благородна людина. А що ви розчавили конем цього брудного кровожерливого негідника, то я вважаю це за доблесний вчинок, сер. Таких треба душити, як тарганів!.. А Гокінс, я бачу, теж молодець. Будь ласка, Гокінс, подзвони у той дзвоник. Містер Денс повинен випити пива.

— Отже, Джім, — сказав лікар, — те, що вони шукали, зараз у тебе?

— Ось воно, сер, — відповів я і подав йому клейончатий пакет.

Лікар оглянув пакет з усіх боків так, немов у нього руки свербіли негайно розкрити його. Та він цього не зробив, а спокійно поклав пакет у кишеню свого сюртука.