Роберт Стівенсон - Острів Скарбів

— Чи не скаже який добрий друг бідному сліпому, що втратив свій дорогоцінний зір, доблесно захищаючи свою батьківщину Англію, — благослови боже короля Георга, — чи не скаже хтось цьому сліпому, де і в якій частині країни він зараз перебуває?

— Ви стоїте перед корчмою «Адмірал Бенбоу», в бухті Чорного Горба, добрий чоловіче, — відгукнувся я.

— Я чую голос, — мовив він, — юний голос. Дайте мені вашу руку, мій любий юний друже, і проведіть мене в цей дім.

Я подав йому руку, і ця жахлива безока потвора з таким солодким голосом стисла її мов лещатами.

Я так злякався, що спробував видертись і втекти. Але сліпий притяг мене щільно до себе єдиним рухом руки.

— А тепер, хлопче, — сказав він, — веди мене до капітана.

— Сер, — благав я, — слово честі, я не смію.

— Он як! — осміхнувся він. — Не смієш? Веди негайно, або я зламаю тобі руку.

І, кажучи це, він так повернув мені руку, що я скрикнув.

— Сер, — сказав я, — не за себе я боюся, а за вас. Капітан тепер не такий, яким був колись. Він сидить з оголеним кортиком. Один джентльмен уже приходив до нього і…

— Ану, йди! — перебив він мене.

Ніколи ще не чув я голосу такого жорстокого, холодного й огидного, як у того сліпого. Голос цей налякав мене більше, ніж біль. Я відразу підкорився і повів його просто до загальної кімнати, де сидів наш хворий старий пірат, очманілий від рому.

Сліпий вчепився за мене своїми залізними пальцями. Він тиснув на мене всією своєю вагою, і я ледве тримався на ногах.

— Веди мене просто до нього і, коли він зможе побачити мене, крикни: «Ось ваш приятель, Біллі!» А якщо ти не крикнеш, то я ось що зроблю!

І він знову так стиснув мені руку, що я мало не знепритомнів. Після всього цього я так був наляканий сліпим жебраком, що забув свій жах перед капітаном і, розчинивши двері загальної кімнати, вигукнув слова, які наказав сліпий.

Бідолашний капітан підвів очі й одразу витверезився. На обличчі його відбився не переляк, а скоріше смертельна мука. Він спробував було підвестись, але, очевидно, вже мало сил лишилося в його тілі.

— Нічого, Біллі, сиди як сидиш, — сказав жебрак. — Хоч я й не можу бачити, але я чую, як тремтять твої пальці. Діло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, візьми його руку й піднеси її ближче до моєї правої руки.

Ми обидва слухняно підкорилися йому. Я побачив, як сліпий переклав щось із своєї руки, в якій тримав палицю, в долоню капітана, що миттю стиснулася в кулак.

— Отож, зроблено, — сказав сліпий.

З цими словами він відпустив мене і з неймовірною для сліпого точністю й швидкістю вислизнув із загальної кімнати на дорогу. Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як по дорозі щораз далі й далі стукає його палиця.

Минув деякий час, поки я й капітан трохи отямились. І тоді тільки я помітив, що все ще тримаю в своїх руках його кулак. Раптом він висмикнув руку і глянув на те, що в нього було затиснуте в долоні.

— О десятій годині! — вигукнув він. — Лишилося шість годин. Час іще є. — І зірвався на ноги.

Але, зробивши це, він заточився і схопився за горло. Так стояв якусь мить, похитуючись з боку на бік, а потім, неприродно крикнувши, упав, мов сніп, на підлогу.

Я одразу кинувся до нього, гукаючи матір, та поспішати було даремно. Капітан раптово помер від апоплексичного удару. І дивно: я ніколи не любив цього чоловіка, хоч останнім часом і почав жаліти його, але, побачивши його мертвим, вибухнув цілою зливою сліз. Це була друга смерть, що сталася в мене на очах, і смуток після першої був іще свіжий у моєму серці.

Я, звісно, не гаючись розповів матері все, що знав і що, певно, слід було б розповісти значно раніше. Нам стало ясно, що ми опинилися в скрутному і небезпечному становищі.

Частина капітанових грошей — якщо тільки в нього були якісь гроші — безперечно, належала нам. Але важко було повірити, щоб корабельні товариші нашого капітана, а особливо два типи, яких я бачив, — Чорний Пес та сліпий жебрак, — згодилися віддати свою здобич за борги покійного. Наказ капітана сісти на коня і мчати по лікаря Лайвсі я виконати не. міг: для цього б довелося залишити матір саму, без усякого захисту. Про це не могло бути й мови. Але нам здавалося, що й лишатися далі теж не можна: тривогою сповнювало нас навіть падіння вугілля на залізну решітку в огнищі і навіть цокання нашого годинника. Скрізь нам вчувалися чиїсь кроки, ніби хтось до нас підходив.