Павло Місько - Грот афаліни

Підтримували Абдула і Янг, а Радж як зміг перебинтував Амарі груди.

— Дельфіни летять сюди! Не сюди, убік трохи! — закричав Абдула. — Чого ж вони… Чого ж ви, дурні?!

Підлітаючи до мілкого, дельфіни злітали дугою в повітря і геп, геп, геп — Дік, Єва, Бела — попадали на пісок. Дори не було, Дору, мабуть, застрілили поліцейські.

— Допоможіть їм… Чого ж ви?! — підвівся на руках, пробуючи сісти, Амара.

Янг присів, підтримуючи під спину Амару. Радж з Абдулою побігли до дельфінів, стали штовхати, тягати за хвости. Діка навіть з місця не зрушили, та за нього й братися було боязно — такий понівечено-закривавлений був хвіст. Залишили його, вхопилися за Єву, навіть до пояса у воду зайшли, тягнучи дельфінку, а потім ще й поштовхали її якнайдалі від берега. Єва поворушила хвостом, ніби проснулася, відпливла метрів на десять і знову з розгону стрибнула на пісок, важко гепнулась поруч з Діком.

Абдула виліз із води і знову схопився за Єву. Сам він не міг дати ради, з жалем і розпачем дивився то на помираючих дельфінів, то на Раджа: «Ну чого ж ти?!»

— Не треба, Абдуло… — Голос Раджа осікся.

Неможливо було дивитися на дельфінів. Вони стогнали, як люди, кліпали очима й дивилися з таким страшенним сумом, ніби збагнули якусь таємницю.

Радж обернувся й пішов на поміч Амарі і Янгу. Вони, допомагаючи один одному, встали на йоги і, обнявшись, поволі рушили в напрямку до катера.

Чути було розлютований голос офіцера: спочатку він розпікав когось на катері, потім навалився на того поліцейського, що виводив з вагончика, тримаючи напоготові револьвер, оператора і лаборанта, потім підбіг до дельфінів на березі і розрядив свій пістолет, цілячи їм у голови. Давав волю своєму гніву? Мстив за те, що не залишили в живих Судзіра?

— Мені знайомий його голос. Він мене допитував на Головному… Дельфінів… гад… — розплакався Янг.

— Тихо, ну… — заспокоював його Радж. — Може, для дельфінів це і краще. Не страждали хоч довго.

— Я знаю, чому вони не захотіли жити… — говорив схлипуючи Янг. — Може, я, читав… Може, приснилось… А може, дельфіни мені свої думки передали? У них є такий закон — не вбивати ніколи людину. Хоч би там що люди з ними робили.

— Так вони ж Судзіра вбили, а не людину! — обурився Абдула.

— Для Судзіра простої смерті мало, — зітхнув Радж.

— Не людину вони вбили — справді… — Убивцю! Він на моїх очах… у печері… трьох на той світ… Але дельфіни порушили свій закон, самі й покарали себе за це, — говорив своє Янг.

— Казки! — не погоджувався Абдула. — Іноді й кити викидаються на берег табунами… То що — і вони людину вбивали, гріх свій відплачували?

— З китами не знаю. А з дельфінами, мабуть, правда.

Амара раптом осів на руки, ледь устигли підтримати. Знепритомнів.

Зафрахтований Індонезією в Японії супертанкер «Сікока-мару» віз до Австралії експортну нафту — півмільйона тонн одразу! Озброєним охоронникам і екіпажу вже здавалося, що небезпека зосталася позаду. Проминули острів Різдва, до австралійського порту Перт лишилось менше трьох тисяч кілометрів. Малоймовірно, щоб у цих водах могли появитися пірати. І от, коли притупилася пильність, ті й напали вночі, з двох бортів пришвартувавшись до танкера. Уся охорона і частина екіпажу була перебита, танкер завернули на південний захід, у напрямку Південно-Африканської Республіки. Можна було зірвати величезний куш, коли загнати расистам стільки нафти.

Минав третій день після захоплення танкера, коли на Раї і на Гірському відбулися щойно описані події.

Минав четвертий день плавання танкера під охороною піратських катерів, коли Абдула і Янг потрапили до Натачі на ту далеку плантацію кокосів. Не могли не піти туди, дуже просив Янг. Треба було показатися їй і Натачиним батькам — мовляв, ось я, живий і майже здоровий. Не переживайте і не горюйте.

І добре, що сходили. Натачу, виявляється, тримали цілодобово у курені, прив'язану і зв'язану, щоб не втекла знову на те озеро, не захлинулася ще й сама. А вона у відповідь оголосила голодовку, нічого не їла, воду, щоправда, пила і твердо вирішила померти. Не могла вона жити й утішатися усім живим, коли не було на світі Янга. І могла б померти, упертості в неї вистачило б, якби Янг сам не з'явився з того світу.

І був сміх крізь плач, і плач крізь сміх, була істерика.

— Янг, любий, ти чи не ти?! Зніми ті окуляри, я не впізнаю тебе… — і сама зняла чорні окуляри і цілувала його в сплющені повіки (не міг він ще без чорних окулярів дивитися на білий світ), а Янг червонів і потів — кидало в жар. Абдула делікатно вибрався з куреня і сидів під стінкою, посвистуючи: хай налагоджують стосунки.