Павло Місько - Грот афаліни

Радж і Амара зійшли останніми. Хотів і Абдула слідом стрибнути, але його покликав рульовий, показав місце поруч із собою в рубці.

Намети виявилися не однакові — один на чотири місця, другий — на два. Нікого в них поліцейські не виявили, але перевернули все догори дном. Пробігли ще по території, заглянули за купу ящиків і бочок, за двигун-електростанцію — і там нікого. Один залишився біля двигуна, другий пішов на катер, третій до воріт за наметами.

— Я тут побуду, — повернув Амара до ящиків.

Начальник поліції слідом за Раджем поліз на східці, що збоку вели у вагончик. З маленької передньої видно троє дверей. Праворуч — до лабораторії, прямо — у комірчину, ліворуч — до операторської. Радж відчинив ліві двері, звідки долинали голоси, начальник поліції — праві.

Віконце було одне, зліва. Направо при глухій стіні здіймалася панель з приладами, схожими на манометри зі стрілками, мигали червоні лампочки. Низ панелі був скособочений, як вічко шкільної парти, на ній теж були якісь перемикачі та кнопки, стояв низенький мікрофон. Коло панелі було порожнє крісло, а оператор стояв біля глухої торцевої стіни з руками на потилиці — поліцейський скрізь його обмацував.

— Що трапилось? Це самочинство, я скаржитимусь властям! — погрожував оператор, намагаючись обернутися лицем до всіх, але його штовхав поліцейський у спину, примушуючи дивитися на стіну.

— Можете… Можете скаржитись… — горбоносий офіцер сів у крісло біля мікрофона, а на друге, коло невеличкого столика поруч з панеллю, показав іншому поліцейському, подав йому папку з паперами. Той розклав усе і завмер, чекаючи, що диктуватиме офіцер. Ще один поліцейський стояв коло дверей, де і Радж зупинився, але їм довелося відступити вбік — зайшов якийсь в окулярах і білому халаті, за ним начальник поліції. Того, що в окулярах, поставили біля тієї самої стіни, що й оператора, тільки в іншому кутку, теж обшукали.

— І всі? — здивувався офіцер, обертаючись разом з кріслом до присутніх.

— Більш нікого не знайшли, — сказав начальник поліції.

— Тільки що ми бачили — під воду пішов аквалангіст. Він у печеру? — ніби між іншим спитав оператора офіцер.

— Яку печеру? Може, риби захотів на вечерю настріляти, — відповів той.

— Не радимо корчити дурня. Ми знаємо більше, ніж вам здається. Де всі інші? Теж у печері?

— У печері… — буркнув оператор. — Фауну вивчають.

— Ага… Ваше ім'я?

— Майкл Стоун.

— А вашого вченого приятеля?

— Джордж Стоун.

— Угу — брати? Щось не схожі.

— А ми від різних матерів.

— Так от, брати-розбійники, розказуйте, чим насправді ви тут займаєтеся. Тільки швиденько, і не темнити. До речі, Судзір теж у печері? З дельфінами?

— У печері. І більше я вам нічого не скажу.

— Ну-ну, твердокам'яні… [25] Стоун — камінь (англ.). Офіцер обігрує його прізвище. Не забувай, що ви в наших руках, а не ми у ваших. Кажи! — крикнув так, що Раджу аж заклало вуха. — Скільки золота вже намили?

У Майкла опустилися плечі.

— Про золото запитайте Піта. І Джорджа, він у лабораторії працює. А моє діло — от… — обернувся на мить, кивнув на пульт керування.

Судзір затягнув акваланги вбитих на правий кінець пляжу за виступ, де починалася темрява. Потім швидко висипав породу з одного відра на купу, набрав води — хлюп на те місце, де лежав Піт. Коли вода збігла, підійшов туди, нагнувся подивитися, чи не видно чогось підозрілого. Нахилившись, щось підняв, подивився, знову нахилився, пополоскав у маленькій калюжці, поперекидав з руки в руку, як гарячу вуглину, навіть, здалося Янгові, подув собі на руки. Вийняв ніж, відклацнув основне лезо, шкребнув ним знахідку — і вкинув «вуглину» на дно піхов, а зверху засунув ніж, задоволено плеснув себе по литці. Озирнувся на всі боки, подивився на купу породи і вже ступив до неї, хотів погребтися. Але згадав про лампочки. Підійшов до стіни, викрутив одну — ту, що була в зібраному кругами проводі, шпурнув її далі від пляжу. Янг почув, як лопнула-дзенькнула вона, ударившись десь у темряві об скелю.

А тут і електрик виринув неподалік од виходу. Голова його загойдалася, як поплавок, подалася до пляжу. Вилазив електрик поважно, неквапливо. Розігнувся, вибравшись. Шльоп, шльоп ластами.

— Ну, що тут у вас? Я ж робив усе як треба.

— Ось… — показав Судзір на згорток на стіні. — Кілька хвилин погоріла, а потім блись, і нема. Я викинув… І горілим запахло, ізоляція, мабуть, починала горіти.

Електрик повернув до стіни, Судзір за ним — майже впритул.