Павло Місько - Грот афаліни

Перекладено за виданням: Місько П. Грот афаліны. — Мінск, «Юнацтва», 1985.

Художник В. І. Бариба.

Чутки підтвердилися: султан Муту (щоб йому жити ще сто років і всі сто рачки лазити!) продав їхній острів, їхній улюблений Біргус, американцям за півмільйона доларів. Казали, нібито султанові не вистачало грошей на нові піхви для ножа. А піхви не прості — відлиті із золота й оздоблені діамантами. Такий ніж — символ Верховної влади. Подібні є тільки в раджі Його Величності Верховного Правителя Малайзії та в брунейського султана. Далеко Малайзія і Бруней, не одна тисяча кілометрів звідси. Дехто називав іншу причину продажу: любив Муту влаштовувати пишні процесії і вистави, дуже подобалося йому, як несли його уквітчані портрети, водили двох куплених для таких урочистостей білих слонів. То хіба дивно, що буде пуста скарбниця!

Люди сиділи під баньяном, Деревом Зібрань. Прийшли навіть жінки й діти, хоч їх ніколи сюди не пускали. Немовлята й однорічні діти були в матерів на руках, голосно плямкаючи, гучно смоктали груди й з цікавістю зиркали на людей. Якщо ж розібратися, то хіба тут місце жінкам і дітям? Тут тільки старшим чоловікам дозволялося мудро морщити лоби і чухати потилиці.

Знову й знову змушували ходаків розказувати, як усе було на Головному острові, у Світтауні, як їх прийняли у султановому палаці, що говорили. Ні староста Ганеш, ні дід Амос, ні дядько Амат не могли нічого додати до своєї розповіді. Усе здавалося дуже неймовірним, дивовижним, і в людей відбирало мову. Зовсім недавно англійська королева подарувала архіпелагу самостійність. Утворився султанат, архіпелагом став керувати султан, а не англійський губернатор. Але ж хіба для того дістав султан владу, щоб розпродувати архіпелаг частинами?! Хоч і багато в ньому островів, а з атолами і атольчиками не одна сотня набереться, але ж куди подітись людям?

Янг відчував, як гаряче дихає йому в голі плечі мати, гладить його по голові, заспокоює. А як ти заспокоїшся, коли і молодь хвилюється? Стоять юнаки й дівчата, підперши плеченятами корені-стовбури баньяна, і гудуть, гудуть…

— … Я чую, що ви знову нам не вірите! — підсліпуватий Ганеш загарячкував, шепелявлячи, почав бризкати червоною від бетельової жуйки слиною. (Янгу здалося, що Ганешу ще там, на Головному, вдарили кулаком у зуби, і в нього й досі йде кров). — Убийте мене тут під цим деревом, якщо не вірите! Я хочу вмерти на своїй землі… Хіба ви стали сліпі й глухі? Хіба на ваші очі найшла полуда, як на мої? Хай уже я кепсько бачу, але ж зате добре чую і нюх маю. Послухайте й ви! Послухайте!.. — Ганеш, утихомирюючи людей, підняв угору скоцюрблений палець, що його колись, укусивши, знівечила змієподібна риба — мурена.

Не треба було й затихати. Уже третю добу, вдень і вночі, у кілька змін вищали лебідки, ревли й гуркотіли мотори, чути було вигуки — команди англійською мовою. У бухті, яку утворила лагуна їхнього острова — атола, вивантажували безліч ящиків і ящичків, а також великі частини машин, обшиті з усіх боків дошками. Повзли бульдозери, схожі на танки без башт і гармат, з величезними відвалами-ножами, скрепери й екскаватори-навантажувачі, машини-самоскиди. Ящики й ящички вивантажували з мотоботів, різні машини — з моторизованих понтонів-площадок. Бульдозери сповзали на берег своїм ходом, тільки-но солдати встигали закріпити понтони та покласти широкі пандуси-з'їзди. А на рейді, за входом у лагуну, стояла величезна самохідна баржа, у кормі якої відкинулась, наче підйомний міст, стіна і зяяв темний прямокутний отвір. З палуби баржі, з її бездонного черева і брали всю цю техніку та ящики. Чужинці поспішали, наче боялися, щоб султан не передумав, не став вимагати назад купчого паперу.

— То що ж нам робити?

— А як з рештою селищ? Може, їх не чіпатимуть? — почулися знову вигуки.

— Чіпатимуть! Я говорив із старостами тих сіл. Усім наказано збиратися і виїжджати! — відповів Ганеш.