Павло Місько - Грот афаліни

— З цього б і починав! Тебе тільки це й турбує! — знову не стримався Радж.

Лі Сунь уклонився на всі боки. Біла коротка сорочечка з боковими розрізами щоразу, коли він нахилявся, задиралася на спину, оголюючи товстий озадок.

Лі Сунь не постояв з людьми, не посидів у натовпі. Покотився, часто перебираючи ногами, геть. Але не додому, не в свою крамничку, а туди — на пронизливі звуки, на задушливий сморід від моторів.

Люди сиділи або стояли в заціпенінні, і чути було, коли затихали чужі звуки, як з лагідним хлюпанням-шумом котилися на пісок утихомирені лагуною хвилі прибою. Сонце було вже за лісом, над самим крайнебом, і промені час від часу вогняно проривалися крізь частокіл пальмових стовбурів та стовбури-корені баньяна. Спека спадала, дихати ставало легше. У заростях почали обзиватися птахи. За ними ожили й діти. Трохи старші, голопузі й голозаді, позалишали своїх матерів, стали наввипередки бігати з собаками і верещати, потім сипонули на обмілину — похлюпатися в лагуні.

Не рушав з місця Янг, сиділи і його друзі. Янгові скоро дванадцять років, він уже багато чого розуміє, починає розбиратися в житті. Янг чекав, до чого додумаються дорослі, що. вирішать. Недитяча тривога за долю людей, долю всього острова, стискала його серце.

— Чуєте, люди? Ось він, злий дух… Нюхайте! — мовив тихо Ганеш, відчувши запах солярки, що знову долетів з лагуни. Він сплюнув під ноги, і багато хто з чоловіків, які жували бетель, теж сплюнули. — Гнати треба цей дух з нашого Біргуса! Гнати! — потряс Ганеш палицею.

— До бома треба йти! Хай нашле на них прокляття!

— Раніше треба було до цього додуматись!

— Раніше… А раніше думали, що ходоки чогось доб'ються! А вони не добилися!

— Тебе треба було посилати, такого спритного! Ти б добився!

— Годі, люди! Ніякий бома не допоможе! Треба посилати гінців у чужі села! Піднімати народ! Загородити човнами вхід у лагуну! — намагався перекричати всіх Радж.

— Правильно! Чого сидіти склавши руки! — підтримав його Амара, кращий Раджів друг.

— Коли вас усіх посадять до в'язниці — там вам і місце! — відокремився од них Пуол і пішов на берег лагуни.

Перемогли ті, що хотіли йти до бома.

Першим рушив Ганеш. Він стомлено обпирався на бамбукову палицю, обмацував дорогу. За ним затупотіли всі. Позад усіх ішла Рата, її гуртом підняли на ноги — «Іди», і вона, задихано сопучи, човгала по піску своїми розпухлими колодами.

Ганеш ішов і говорив, що з пустими руками до бома нічого ходити. Треба одразу нести подарунки. І він назвав, кому сьогодні ловити курей чи півнів, брати сушених тунців, кому нести варений рис і тодзі — виброджений, з градусами, сік кокосів.

Молодь відстала, йшла позаду. Посередині крокував Радж, ліворуч від нього був Амара, праворуч — Янг. Він тримався за братову руку і старався ступати широко, щоб потрапляти з ним у ногу, бути схожим на брата.

«Нервовий став Радж… — думав Янг. — Особливо останній місяць, відколи з'явився в нього цей шрам. Ніколи про шрам нікому не розказував. Таємниця якась, загадкова… Невесела в нього робота, небезпечна — багато часу доводиться бути під водою. Але як би ми жили без Раджевої допомоги, без його заробітків?»

— От же дурні люди… От же темні… — говорив Радж, ніби шепотів заклинання. Але його добре чули всі хлопці. — Хіба в цьому бома допоможе?

О їхній острів дуже схожий на кокосового краба біргуса (звідси й назва). Великого краба з тулубом-панцирем розміром три на чотири кілометри. Маленькі рифи кругом — ніби його підтяті ніжки. У острова і клешні є, як у краба, — ліва, ширша і довша, охоплює лагуну зі сходу. Вона складається з вузького мису-півострова і чотирьох зелених острівців-скель, розташованих один за одним через вузькі проточки. А права клешня Біргусу ще вужча, в ній сім білих коралових атольчиків, на тих семи майже нічого не росте, тільки гніздяться чайки. Янг не раз вибирав з друзями з гнізд яєчка — смокчеш їх і відчуваєш запах риби.

Люди йшли до півострова-мису, бома жив там — відокремився од села, понаставляв навколо хатини і коло дверей дерев'яних ідолів зі злими витрішкуватими очима, з широченними ікластими ротами. На бамбукових жердинах здіймалися догори пучки якогось зілля — теж захист від злих духів. Хатина серед коренів-ходуль великих панданусів здавалася якимсь настовбурченим гніздом. Навіть за тихої погоди на стрісі ворушилося і шелестіло сухе пальмове і бананове листя, ніби хтось невидимий швиденько, ледь торкаючись, бігав по ньому. Може, якісь добрі духи? Бома дружить з ними, то, певно ж, і вони мають у нього притулок.