Альберто Фріч: Високий Мисливець

Потім знову пролунало шість пострілів, запала тиша, а трохи перегодя — ще три: хтось вистрілював, певно, стільки набоїв, скільки встигав зарядити. А вже далі лунали тільки окремі постріли. Чорт, мабуть, комусь добряче припікало! Я вже зрозумів, що той бідолаха опинився сам один серед стада диких кабанів — пекарі і пробиває собі дорогу. Хоч дивувало те, що весь час стріляє тільки одна рушниця і жодна не відповідає! Та й взагалі у лісі не чутно було ні звуку. У кого ж, власне, стріляв той нещасний, не шкодуючи набоїв? Адже тут не зайдеш до найближчої крамнички і не купиш їх. Раптом мені сяйнула думка — аж мурахи забігали по спині: це ж він одстрілювався від індіанців і тепер вони, мабуть, схопили його! Треба брати ноги на плечі. Але ж куди тут утечеш? Я й не знав уже, як вибратися з цієї хащі — і дуже хотів зустріти когось, хто знає цей ліс.

Із кумами-індіанцями взагалі нелегко домовитися, навіть коли можеш по-їхньому говорити. Але тут, видно, вскочив у біду якийсь крістіано . І хоч він, може, людина й не вищого сорту, все-таки крістіано, і вінчестер у нього такий самий, як у мене. Словом, це вже якесь братство по зброї — отож треба йти на допомогу. Я продирався крізь хащі на ті постріли, які лунали рідше й рідше, і раптом побачив між кущами капелюх. І чий би ви думали? То був капелюх каучероса — такий собі бриль, просяклий каучуковим молоком і закіптюжений біля вогнища. Виходить, я, порядний мисливець, допомагатиму убивці каучеросові? Я вже хотів був стрельнути в той капелюх, але щось мене спинило. Адже мисливець, який поважає себе, повинен стріляти в кожного збирача каучуку, зустрівши його в джунглях, бо каучероси вбивають індіанців, а ми їх захищаємо, хоч і боїмося, такий уже порядок завів у нас Караї Пуку, і з тої пори індіанці дозволяють нам спокійно полювати, принаймні на околицях своїх земель. Але там були зовсім інші індіанці, і хтозна, чи став би захищати їх сам Караї. До того ж ще не починався збір каучуку, і каучеросові тут, власне, не було чого робити. Може, це якийсь переодягнений мисливець? Якщо це так, тоді він, либонь, стане мені в пригоді, бо я тепер уже й сам почав боятися індіанців. Словом, я вирішив допомогти йому. От тільки не видно було, куди стріляти — ніде нікого, лише зрідка щось пролітало крізь листя, але я не знав, що воно таке. Тим часом каучерос без упину стріляв, час від часу перезаряджаючи рушницю, причому стріляв щоразу в інший бік, навіть не цілячись. Тоді я теж дозволив заспівати своїй пухкалці. Швиденько вистрілив тричі в повітря і, ввійшовши в раж, так зарепетував, що навіть не помітив, що кричу по-своєму:

— Ана-мем-би-ре-е-е!

Той, хто родом з Бразілії, цього не зрозуміє, але у гуарані це найгірша лайка, щось ніби «чортів син» або, скоріше, «син блукаючого духа».

І в ту ж мить наче хто обірвав: ущухло оте шелестіння в листі. Мовби мій вигук прозвучав для дикунів як заклинання! Ми все так же сиділи кожен біля свого дерева з гвинтівками в руках, але довкола — ані шелесне. Потім каучерос підійшов до мене і подав руку. Тільки тепер, коли він підвівся з землі, я побачив, який то здоровань.

— Ви мене виручили з біди, корентинцю [14] Корентинець — мешканець провінції Коррієнтес в Аргентині. Здебільшого метиси або цивілізовані індіанці гуарані. , — промовив він.

— Який я корентинець? Чистий парагваєць, — відповів я.

А він заперечує — мовляв, яка різниця, адже і ті, й ті — гуарані, тобто індіанці. Це мені й допекло.

— Хіба, кажу, я індіанець? Я добрий крістіано. Затямте це собі, а коли ще раз скажете так на мене, то дізнаєтеся, що моя рушниця не тільки співає, а й кусає.

Але він ніби й не почув моїх слів:

— Ви кричали по-індіанськи, і це чудово вплинуло на них. Навчіть і мене свого заклинання. Може, воно мені колись придасться.

— Це не заклинання, — кажу, — а лайка.

— Може, це й так, а тутешні ваші земляки-індіанці, — ради бога, не гнівайтесь і покладіть свою пухкалку, хай собі лежить, — вони це розуміють інакше, те слово для них, мабуть, священне. Недарма вони облишили нас. Ходімо, може, нам пощастить вибрати зручніше місце, перш ніж вони повернуться.

Проте індіанці не повернулись. Ми їх так і не побачили. Правда, каучерос одразу ж узявся до роботи і трохи далі спорудив собі для захисту халабуду з кори, але це, як виявилося, було зайвим. Потім ми разом ходили по лісу, збираючи гарні гладенькі стріли з тростин, з одного кінця обмотані бавовною, а з другого намащені чимось липучим. І каучерос весь час попереджав мене, щоб я був обережний і не вимазався тим клеєм, бо то отрута, і якщо вона попаде в якусь подряпину, то вже нічим не зарадити, тому що у нього якраз розбився шприц. Він казав, що це стріли для духових рушниць тих дикунів, які на нього напали, і він стріляв, щоб не дати їм підійти на відстань, з якої вони могли б його поцілити. За ті стріли він, мовляв, візьме добрі гроші, особливо за отруту, яка дуже потрібна мисливцям, бо нею можна змастити кулі зовсім малого калібру і тоді кожна подряпина буде смертельною. Ми з ним отаборилися в тому лісі і ще довго шукали стріли, а потім він вивів мене з хащів у пампаси. І чого він мені тільки не розповідав! Казав, що кожні два-три роки, заробивши на каучуку грошей, їздить до Європи і буває в Парижі й інших великих містах. Ото було чого послухати! Про якийсь червоний млин…