— Це я можу втямити, але ж ви казали, що в освіченій Європі люди теж вживають отакі безглузді слова.
— Так, і теж не знаючи, що вони означають. І скрізь у листах пишуть, бажаючи бути особливо чемними, «сеньйор дон…» «пане добродію…», а коли в мові немає цих різних слів, пишуть просто «вельмишановний пане пан…»
— Ви сказали, що так люди говорять, коли вони схвильовані і хочуть виявити особливу пошану… а саме так було й зі мною!
— Це вже важче пояснити. Та якщо вже я згадав про це, то спробую. Коли я приїжджаю додому, в свою країну, до мене приходять багато людей. Думають, якщо я бачив стільки світу і маю досвід. життя, то можу дати їм добру раду. І про що тільки не питають у мене. А щоб якось підлеститись, величають мене, хоч я й заперечую, різними титулами, які не мають до мене ніякого відношення. Так, дехто примудрився називати мене «маестро», а це ж вільний титул, на який має право людина, що добре знається на музиці. Але й до мене почали так звертатися, однак деяким людям здається, що й це ще не досить ввічливо, і вони величають мене «пане маестро», а я ледве стримуюся, щоб не зареготати, — адже у нас «пане майстре» кажуть до ремісників, яких наші європейці здуру шанують менше, аніж усіляких панів та докторів, що не живуть з праці своїх рук. Кожна країна має свої звичаї, друзі.
— Ну, тоді все гаразд, — заспокоєно мовив дон Пабло. — Ви не глузуєте з них і не гніваєтесь за це. Я тільки боявся, що якось образив вас.
— Ну що ви, дон Пабло. Щоб образити людину, треба мати злий намір, а у вас його немає. А от Велькер вміє образити навіть тоді, коли каже щось, на перший погляд, приємне. А що у вас на серці, Джуліусе?
— Я хотів запитати, Караї, чому ви до мене звертаєтесь лише на ймення, до Велькера — на прізвище, Алонсо кажете «ти» і тільки Фіорі звете Нене Фіорі?
— Що ж, Нене Фіорі — добрий товариш, а останнім часом став і хорошою людиною. На Алонсо, мабуть, інакше й не скажеш, як «ти», і це не з якоїсь там прихильності до нього, а через те, що інакше не можна. Від Велькера я намагаюся триматись на певній відстані, тому звертаюсь до нього тільки на прізвище. А про вас я просто ніколи не думав і навіть не знаю, чому кажу на вас Джуліус. Мабуть, тому, що ніхто з нас не знає вашого прізвища і не прагне узнати. Видно, так уже заведено.
— Але ж ви завжди кажете «дон Пабло», а не якось інакше!
— Я вже пояснював, що слово «дон» означає «добра людина», людина, яка щось дає, — тобто приблизно те саме, що у вас, англійців, слово «джентльмен».
— А дон Пабло?
— Він — джентльмен у повному розумінні слова.
— Чому ж ви ніколи не звернетесь до мене «доне Джуліусе»?
— Тому що ви не джентльмен, і ви це добре знаєте.
— Це ви тому так кажете, що я живу з Мальгейросовою негритянкою? — спалахнув Джуліус. — Чи ж варто співчувати старому злодієві-португальцю, який пограбував ваших приятелів-індіанців, забрав у них половину земель, а тепер збирається привласнити ще й решту їхньої худоби?
— Не через це, Джуліусе, а через те, що ви живете з дружиною іншого , нехай і злодія…
— Quen roba un ladron… — відповів Джуліус бразильським прислів'ям, нервово зірвавшись на ноги.
— І робите це тому, що маєте з цього користь, — закінчив Високий Мисливець.
— Стережіться, Караї! Я попереджаю вас востаннє!
Розділ третій
ЩО ДУМАЮТЬ ПРО ЛЮДИНУ
Караї лишився з Отонте біля вогнища, неквапливо попиваючи мате з гарбузяного кухля.
— Ти підеш вранці на полювання, Альберто? — Наодинці індіанець звертався до свого друга просто на ім'я. — Краще ти лягай спати, Альберто, а я залишусь вартувати. Мені не сподобався Джуліусів погляд.
— Мабуть, я вже не лягатиму. Виїжджати треба вдосвіта, вже пізно лягати. Треба зробити запас м'яса, бо незабаром я поїду на кілька днів, а ти залишишся тут. Коли що станеться, дай мені сигнал дзеркалом або вогнем. Правда, я поїду аж до Бодокенів, але звідти добре видно ці місця. Приготуй мені все, що треба в дорогу.
— Ти хоч би сів трохи далі від вогню. А то з тебе така гарна мішень.
— Не бійся. Джуліус ще прийде сюди. Він сохне з цікавості, чому я полюю тут, і йому страшенно кортить з'ясувати цю таємницю. А якщо він в мене стрельне нишком, то нічого не дізнається.
Тільки-но Караї це сказав, як у темряві почулося плескання в долоні: хтось просив дозволу підійти до вогнища. Це був Джуліус; він поводився так, ніби нічого не сталося.
— Мені чогось не хочеться спати, і якщо ви теж не лягаєте, то, може, дозволите посидіти у вашому товаристві, хоч ви й не вважаєте мене за джентльмена.
Читать дальше