Альберто Фріч: Високий Мисливець

У нас теж буває таке, коли ми повертаємося з полювання на чапель: крамар напоїть нас, а потім дурить на вазі, приписує зайві видатки або й просто краде щось, але він хоч пильнує, щоб нас не грабували інші. Зрештою щось таки нам лишається. А там оббирають не тільки зачухані болічерос у бараках з пальмових колод, а й високе панство, що мешкає в гарних мурованих будинках. Ви б побачили, як пишно вбираються їхні сеньйори, коли йдуть до церкви! І я зрозумів, що це ремесло не для нашого брата, бо там мимоволі в нападі гніву садонеш когось ножем у спину. Що ті збирачі каучуку мають? Півроку, а то й довше, гибіють у диких пралісах, б'ються з індіанцями, винищують цілі селища, щоб обернути молодих індіанських чоловіків на рабів, а тоді пропивають усе за добу і лишаються голі! Потім знову ледве животіють і заборговують хазяям стільки, що їх іноді припроваджують назад у джунглі зв'язаними.

А в лісі дадуть тим хлопцям по вінчестеру, тицьнуть патронів та харчів на кілька днів, і їм нічого іншого не лишається, як робить те, що велять. Адже вони і повернутися назад не сміють, і пробиватися вперед через ліс бояться, бо там можуть здибатися з індіанцями тапанюма, які роблять дуже гарні оздоби з людських черепів. От вони й ідуть убивати знову, щоб наловити рабів, бо самі не зуміють зібрати каучукового молока. Ні, це не життя для вільного мисливця! Це гірше рабство, ніж на лісорозробках, де рубають кебрачо . Свого часу я втік із таких приємних місць, залишивши там чималі борги, але з каучукових промислів не втечеш.

Отож, побачивши, як спритно краде велике панство, я теж подбав про себе. Ну, була кумедія, скажу вам, коли ті сеньйори не долічилися кількох фунтів із тих, що витягали з-за поясів у п'яних каучерос. Спочатку пересварились між собою, потім присікалися до корчмаря. Мене теж обшукали, проте нічого не знайшли. Коли наступного дня мене допитували в поліції, я сказав: «Я чужинець, і в мене, як бачите, нічого немає, ніде навіть сховати гроші. Але я чував, ніби у вас є гарне прислів'я: «Quen roba un ladron, tem cen anos de perdon» [11] «Хто обкрадає злодія, тому відпускаються гріхи на сто років» (португ.). , — і тому шкодую, що не взяв трохи того золота, бо тоді я потрапив би просто в рай».

Офіцер, який мене допитував, спершу сердито гаркнув, мовляв, якщо ти нічого не вкрав, то підеш просто в пекло, а потім вибухнув сміхом, за ним зареготали й каучерос, що прийшли сюди як свідки, захихотів корчмар, засміялися солдати, зрештою ті панки осоромились і вже не наполягали, щоб мене затримували в поліції. Каучерос знали, що то я узяв гроші, але не злостились за те на мене, бо, як вони самі казали, однаково нічого з того не дістали б, а так я їм половину грошей потроху повернув. Як же нам добре жилося тоді! Хазяї дивом дивувалися, що каучерос не беруть у них в борг, і страшенно потерпали, що хлопці й зовсім підуть. Одначе тих грошей вистачило ненадовго, і тоді хазяї влаштували для каучерос нову пиятику, щоб іще раз перевірити їхні кишені, але нічого не знайшли. Тим часом мене викликав начальник поліції і сказав, що хазяї сердиті на мене, бо я, мовляв, псую робочий люд — отож мені краще змінити клімат.

Словом, умовив він мене, я визнав, що він має рацію, і пообіцяв за три дні покинути славне місто Куябу. Всі ці три дні начальник поліції не спускав з мене ока. Я став дуже поважною персоною, бо, як виявилося, загрожував «порядку і прогресу» [12] «Порядок і прогрес» (Ordem е progresso) — девіз на бразільському державному гербі. . Тепер я вже не міг давати каучерос з їхніх грошей ані пезо, бо поліція пильно стежила за мною, і тим нещасним нічого не лишалося, як знову швиденько наробити боргів і продати свою свободу. Що ж до мене, то я вже був стріляний горобець, мав досвід у таких справах ще з того часу, як жив на півдні, у Чако, і тому спокійно купував усе за готівку у кого хотів, а поліція ще й піклувалась, щоб крамарі не ошукали мене. «Цього клієнта шануйте, — застерігали, — він платить індульгенціями».

Словом, я рушив звідти на північ і йшов усе далі й далі. Там я й зустрівся з отим чоловіком. Навколо був густий ліс, і якби я не йшов весь час понад річкою, то вже, мабуть, заблукав би. Правда, у річку вливалось багато потоків та струмків, і щоразу, коли мені доводилось повертатися й шукати обхід, мене поймав страх, що вже не знайду дороги, хоч я пильно примічав кожне дерево. В цьому нема нічого дивного, бо там зовсім не такі ліси, як у нас. Якби шукач каучуку, що добре знає ці хащі, попав у ліси Чако, де я можу знайти дорогу навіть навпомацки, то теж заблукав би. І от раптом я чую постріл, потім ще один і ще кілька швидко один за одним, усього одинадцять. «Ну, — думаю собі, — комусь, мабуть, доводиться скрутно: або вже відспівав своє, або дуже обережний хлопець і, залишивши для себе останній патрон, швиденько дозаряджає гвинтівку».