Мірко Пашек - Карнавал у Марокко

Він засунув руку в нагрудну кишеню. Вони стояли в сутіні за рятувальним човном, але з вікон їдальні першого класу падав сніп світла, в якому пан Дантон міг виразно побачити ріжки чотирьох папірців по тисячі франків, які лежали в потертім Отинім гаманці.

— Дякую, — сказав він задоволено. — Справу залагоджено.

— Ба ні, не залагоджено, — заперечив Ота. — Тепер покажіть свої. Не сердьтесь, але я хочу, щоб усе було справедливо. Тобто щоб була рівність.

— Атож, атож, — широко всміхнувся пан Дантон. — Як тільки дістанемося до Сеттата, ви побачите їх у банку й зможете навіть помацати. Тут я таких грошей, звісно, не маю; не міг же я взяти з собою до Парижа всю свою готівку. Від неї, мабуть, небагато б лишилося. — Він зареготав, постукуючи пальцями по брезенту, напнутому на човні. — Але тепер, коли ми зайшли так далеко, я хотів би дати вам одну пораду. У своїх і в ваших інтересах: ради бога, прошу вас, будьте обережніші й не носіть гроші весь час при собі. Отак у кишені. Тут аж кишить голодранцями, і кожен з них злодій. Ви не повірите, яка спритна в них рука. Покладіть кудись…

— Куди?

— Куди вони не дістануться або не наважаться. Скажімо, у валізу. Мабуть, у вас є валіза, яка замикається?

Ота не відповів ні «так», ні «ні». Валіза у нього, звичайно, була, але те, що казав цей курячий чоловік — нісенітниця. Залишити гроші внизу, в каюті, навіть під десятьма замками й піти до їдальні або на палубу означало те саме, що довірити охороняти їх господу богу. Будь-хто може поцупити їх.

— З вашою валізою із пароплава ніхто не втече, — озвався пан Дантон, ніби читаючи його думки. — Бо куди ж тікати? Пішки через океан до Америки?

— Теж правда, — промимрив Ота й, попрощавшись, пішов униз.

Класти гроші в валізу він, звісно, не збирався, просто хотів побути на самоті й дати лад своїм думкам. За день сталося багато всяких подій, аж надто багато, проте все заступила думка про авторемонтну майстерню. Це буде велике, прекрасне діло… Звичайно, якщо воно стане реальністю. Та це вже не залежить од нього, Оти. Чи, може, залежить, але тільки на половину, власне, на третину.

У нього трохи боліла голова. Він повернув до умивальні. Та, роздягнувшись до пояса і з приємністю підставивши потилицю під холодну воду, раптом згадав про гаманець, який залишив у кишені піджака на вішалці. Миттю обернувся. Піджак висів на вішалці. Ота підбіг до нього й засунув руку в кишеню. Гаманець був на місці. Ота розкрив його. Гроші теж були цілі. Ота задоволено сплюнув.

Це була досить неприємна хвилина, і викликав її пан Дантон.

Прокинувшись над ранок, Ота, ще напівсонний, помацав під подушкою, чи гаманець на місці. Досі він ніколи його туди не ховав, а от учора ввечері заховав. І це теж через пана Дантона та його баляси. Найімовірніше, той просто лякав його… А втім, важко сказати…

Стискаючи в пальцях клятий гаманець, Ота втупився в бляшану стелю. З арабами йому вже доводилося стикатися, і він мав тут певний досвід, але не знав, добрий то досвід чи поганий, і в цьому полягала трудність. Позаминулої зими на шахти в Епінак їх приїхала ціла армія, всі худі, жовті від холоду, як усохле листя, ї всі схожі один на одного, хоч у декого було подерте пальто, в інших тільки ковдра, накинута на плечі, деякі ж поверх ковдри надягли свої білі, брудні бурнуси, а голови обмотали ганчір'ям. А проте вони були, мов яблука з одного дерева: Ібрагім схожий на Алі, Алі — на Юсуфа, Юсуф — на Ібрагіма. Ота ніяк не міг. Їх розрізнити, хоч і жив у сусідньому бараку й зустрічався з ними більше, ніж хто інший.

Було їх сто п'ятдесят і одна трирічна дитина, Селім. Ніхто не міг збагнути, як із малим хлопцем араби пройшли непомітно на пароплав, — казали, що батько хлоп'яти, Алі, проніс його в клунку з манаттям, загорненого, як ляльку. Тільки аллахові відомо, як Селім не задушився. Безперечно, його було б дуже шкода, бо то була чудова дитина — зовсім малесенька, але розумна людинка. Його залишали в бараці, бо не знали, що з ним робити, і, поки батько був на роботі, Селім сидів на порозі, бавився камінцями або котушкою ниток. Зовсім сам. Нічого не хотів, нічого не вимагав, здається, навіть голоду не відчував, хоча їв тільки вранці і ввечері, коли Алі був удома. Та щоразу, коли хтось заходив, Селім підводив голову і всміхався, наче був страшенно щасливий.

Мабуть, саме тому Ота Скала так часто туди ходив; це було приємно — приносити щастя. Він давав Селімові побавитися своїм годинником, учив його говорити по-чеському, але згодом облишив, бо через півроку засвоїв від арабів трохи їхніх слів і хотів навчитися більше. Просто так, для забави, адже то страшенно дивна мова, до того ж араби, — це були алжірці, — раділи, коли він озивався до них їхньою мовою. За рік Ота вмів краще по-арабському, ніж вони по-французькому, й написав про це додому довгого листа… Селім весь час бавився його годинником, і араби всміхалися, а найбільше батько Алі. Важко було сказати, що це люди з Африки, хіба що видавали їх мова та колір шкіри. У всьому іншому між європейцями й арабами майже не було різниці, тільки платили їм менше — вони працювали за дві третини того, що одержували інші. Але Оту це не обходило; він платню не визначав і, крім, того, одержував повну тарифну ставку, як усі білі.