Мірко Пашек - Карнавал у Марокко

З тієї хвилини, як він почав малювати нігтем на столі план, він невпізнанно змінився. Здавалося, його пойняла якась пристрасть чи гарячка. Слова про золоте дно явно мали під собою грунт. Ота це відчув. У ньому щось стрепенулося, наче струна, що сама починає бриніти в тон камертонові. Що не кажи, а це все-таки була чудова нагода, і вона трапилася йому ще до того, як він ступив на марроканську землю. Ще на пароплаві! Він мимохіть потягся до чарки. Вона була порожня, але пан Дантон тієї ж миті покликав стюарда, ляснувши пальцями, й замовив коньяк.

— Я частую, — промимрив він. — Чорт! Вірите, я тепер дуже шкодую, що їздив до Франції і вставив ці зуби… Але, з другого боку, якби я не поїхав, ми з вами не зустрілися б… Отже, чотири плюс чотири дорівнює вісім… Цього мало, мало… Хіба… — Він затнувся.

— Хіба що? — вигукнув Ота. Він уже сп'янів, і щоки у нього палали.

— Хіба що загітувати мою сестру! — проголосив пан Дантон, випив і поставив чарку так, що вона аж дзенькнула. — А знаєте, юначе, у нас є надія! І велика.

Він раптом пожвавішав. Підвівся, пройшовся, заклавши руки за спину, біля столу, повернувся, знову сів.

— І не тільки надія. У нас є навіть певність! Мюгетта — це моя сестра — завжди мріяла про буфет, ресторан… Курочки, хоч вони й казкові створіння, все-таки здихають і смердять. До цього таки дійде. До ресторану, я маю на увазі. Скажіть самі: де краще відкрити буфет, як не біля авторемонтної майстерні! Ти приїжджаєш, просиш промити карбюратор чи ще щось там зробити, а сам тим часом біля стойки хильнеш чарчину-другу. Звичайно, хильнеш, чому б не хильнути! Тільки спочатку треба відкрити авторемонтну майстерню. Майстерня має заробити на ресторан, а не навпаки. Все дуже просто, я вже хтозна-відколи торочу їй про це. Сестрі Мюгетті… Але тепер, коли я приведу підходящого чоловіка, — вас, зрозуміло, — коли я вас поставлю перед нею, перед Мюгеттою… — Пан Дантон заплямкав губами, взяв чарку, присунув до неї другу, аж дзенькнуло, й переможно звів очі: — Що вона тоді скаже, друже?.. Нічого. Ані словечка. Витягне чотири тисячі й пристане до спілки. — Він грюкнув кулаком по столу. Широка, щаслива усмішка розповзлася на його маленькому обличчі. — Отак, друже! Справу вирішено, я вам за це ручаюся!.. Звичайно, якщо ви захочете до нас пристати, — адже нас буде троє.

— Чому б не хотіти! — випалив Ота. Вони потиснули один одному руку.

— І звичайно… — додав пан Дантон, — звичайно, якщо ви справді ці гроші маєте. Не подумайте чогось поганого, але молоді люди іноді вміють тільки хвалитись…

Ота почервонів.

— Ви хочете їх побачити?

— Так, хотів би, — сказав пан Дантон чемно, однак наполегливо.

Ота озирнувся. Поки вони розмовляли, їдальню заповнили люди, і навпроти тепер сиділа група засмаглих пасажирів у баскських беретах. Ліворуч випивали двоє, яких Ота подумки назвав комівояжерами, бо вони поводилися на пароплаві, наче вдома; праворуч якийсь зморщений дід чистив ножем нігті, злодійкувато озираючись, немовби чинив бозна-яке неподобство.

— Не обов'язково тут, — мовив пан Дантон і підвівся.

Море все ще було неспокійне, хоча сонце вже висіло над самим обрієм, наче великий апельсин. Воно поволі сідало і нарешті долішнім краєм торкнулося обрію. Тут сонце на мить зупинилось, викликавши у тих, хто на нього дивився, дивне враження, ніби воно от-от покотиться по океану. Проте сонце тільки хвилинку перепочило, а тоді почало занурюватись у воду тихо, без сичання, хоча й було розпечене.

Коли від нього лишився тільки окраєць, пан Дантон обернувся до Оти.

— Гарне видовище? Я дуже люблю дивитися на захід. Удома, на фермі, в нас є плаский дах, на який я майже щовечора сходжу, закуривши сигарету. Певна річ, там вид на сонечко не такий казковий, як тут, а все одно я втішаюся ним, бо загалом я людина скромна і не позбавлена фантазії. А коли сонечко сяде й довкола западе ніч, я дивлюся на шосе, по якому мчать авто. Це гарна картина. Кожне має двоє велетенських очей і гуде, гуркоче, що тут мав би бути ресторан і авторемонтна майстерня. Проте у нас поки що нема нічого, крім курячої ферми, і авто мчать далі. Хе-хе! І тоді у мене теж стають велетенські очі, і я бачу авторемонтну — біленьку — майстерню, з кольоровою вивіскою… Отак-то воно, друже, хоча ця мрія — моя таємниця, про яку я розповідаю тільки вам, бо іншим соромлюся. А втім, можливо, й даремно. Можливо, саме це і є сучасна поезія, як ви гадаєте?

— Можливо, — відповів Ота. — На віршиках я не розуміюся, хоча думаю, що відчую, коли трапиться щось гарне. А щодо грошей…