Мірко Пашек - Карнавал у Марокко

За чоловіком з вусиками ворухнулася тінь, скісне проміння сонця замерехтіло в ясному волоссі й утворило ореол. Це був чудовий ореол, набагато кращий за німб на іконах. Здавалося, довкола обличчя жінки поблискують дрібненькі шовкові вогники. Та навіть не це було найгарніше: світло вогників падало на обличчя і вкривало його ніжним, прозорим сяйвом, яке стерло всі тіні й залишило тільки щось схоже на видиво, котре іноді постає в людини перед очима. Щось нематеріальне, ніжне, недоторканне. Ніби слід подиху на склі, який за мить безповоротно зникне.

Зненацька жінка ступнула крок уперед, ореол довкола її голови зник, і тепер перед Отою стояла звичайна білявка. Але на її обличчі зостався відбиток сяйва… принаймні Оті так здалося. Він знав, що це безглуздя, що світло не залишає слідів, коли воно щезає. Знав, що Есе це тільки гра сонця, про яку жінка, певне, й не здогадувалась. Проте це було надзвичайно гарно, і враження лишилося. Це була найчарівніша жінка, яку він будь-коли бачив у своєму житті.

Він довго дивився на неї, сховавшись за вентилятором. Бачив, як вона сперлася на поруччя біля чоловіка з вусиками і як той узяв її під руку. Отже, вони справді були близькі, хоч зовсім не підходили одне одному. Чому вона вибрала саме його?..

Ота був здивований. Коли за хвилину вони пішли, — чоловік з вусиками усе ще тримав її за лікоть, — Ота Скала дивився їм услід, відчуваючи безпорадну злість. Йому було шкода її.

Він подивився на океан. І подумав, що якби у них вийшло з авторемонтною майстернею, то, він, чого доброго, зміг би й оженитися. Не зразу, а, скажімо, через два-три роки, може, раніше, а може, пізніше… Взяв би її гарненько під руку, — власне, вона взяла б його, — і вони пішли б до вівтаря. Певно, в Марокко є церкви, а якщо нема, то якась ратуша там усе-таки знайдеться…

Йому стало ніяково. Це були безглузді й незвичні думки. Найголовніше незвичні. З ним ще ніколи не траплялося, щоб він думав отак про якусь дівчину. І взагалі ніколи, навіть мимохідь, він не думав про одруження, хоч гуляв не з одною дівчиною. Серед них були вродливі, багаті, як, наприклад, Бланш із Страсбурга… І ось тепер він здалеку побачив незнайому жінку, і у вухах наче органи грають. Дивина! Таж він її, по суті, не бачив навіть так, як бачать людину через вулицю — взагалі не бачив її всю, а тільки від пояса й вище! Хтозна, може, в неї огидно тонкі ноги або, навпаки, страшенно товсті. Таке буває дуже часто…

Він засміявся. Еге ж, таке буває… Але він, можливо, їй це пробачив би. Можливо. Певно сказати цього він не міг.

А може, це зіпсувало б усе враження й ілюзія розвіялася 6. І, певно, так було б краще. Як тільки людина починає дуріти, вона повинна вміти зупинити себе. Ще дякувати богові, що ця дівчина зайнята, може, навіть і заміжня. Бо, чого доброго, він іще почав би бігати за нею по пароплаву, а тоді й по всьому Марокко, умовляв би її: «Дівчино, станьте моєю дружиною, дуже прошу! Я вас люблю, і в мене є велика авторемонтна майстерня. Заживемо з вами як у раю!» Ота засміявся, перевів дух і знову засміявся. На цьому все скінчилось. Він більше не думав про ту жінку. Дивився на гру гостроносих дельфінів, які вистрибували з хвиль і знову пірнали, блискучі й гладенькі, ніби виточені… Потім до нього знов повернулася думка про авторемонтну майстерню — «його майстерню», як він уже називав її в думці, — і Ота зосереджено почав обмірковувати, де що розмістити.

Якось вийшло так, що свою майстерню, весь той будиночок він уже бачив перед собою, наче реальну річ, у якій нічого не можна змінити. Це був побілений одноповерховий будинок з пласким дахом і гранчастою башточкою, де він, Ота, мав свою кімнатку. На башточці сяяли неонові написи: «Автосервіс», «Ремонтні роботи», «Бензин»; унизу були широкі ворота, що вели до прямокутного приміщення з великими вікнами; з того приміщення видніли пальми вздовж шосе, під пальмами — червона бензоколонка з білою кулею… Це стояло в нього перед очима, незмінне й непорушне, мов на фотографії; написи весь час горіли, бо — дивна річ — зовні своє королівство він завжди бачив у нічному освітленні, хоч усередині був день, а за вікнами зеленіли пальми, наче наліплені на голубому небі.

Він не знав, чому воно так, але зовсім не дивувався. Коли вчора пан Дантон уперше заговорив про авторемонтну майстерню, звідкись виринула ця картина, така чітка й конкретна, що просто не можна було в ній сумніватися. Крім того, картина була приємна і цілком його задовольняла. Нічого іншого й нічого більшого він собі навіть не бажав. Тільки щоб були машини, багато машин, фрезерних, свердлувальних верстатів, автоген — усе, як годиться в майстерні. Інакше він не зміг би працювати як слід, робити великий ремонт, а це було б прикро…