Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

Малюнки чеського художника В. КОВАРЖИКА

Перекладено за виданням: Mirko Pasek. Ostrov tisice drahokamu. Praha. 1964.

Хоч обидва хлопці, Тікірі та Бандала, народилися на Ланці й ніколи її не залишали, довгий час їм і на гадку не спадало, що Ланка — це тільки великий острів; тож можна сказати, що вони не відали, де живуть. Декому це видасться смішним, ба навіть неймовірним, але насправді тут не було нічого дивного, їхні односельці мали досить турбот і клопотів, їм було не до того, щоб викладати дітям географію; слово «школа» Бандала й Тікірі лише чули. Ніщо навколо них і знаку не давало, що Індійський океан, на березі якого вони були день при дні від зорі до зорі, омивав їхню рідну землю з усіх боків. Хоч як вони напружували зір, бачили тільки поросле кокосовими пальмами узбережжя, що бігло обабіч села в безмір'я. Коли ж якось випливли з рибалками в широке море — вертаючи, побачили свою батьківщину як нескінченну смугу, накреслену на обрії і різноколірну, мовби веселка: внизу бірюзова гладінь океану, облямована білим мереживом прибою… над нею фіолетово-сірий пояс пальмових стовбурів… іще вище зелена хаща крон кокосових пальм, густих і сплетених, наче мох. А над ними вічноголубе небо…

Було це дуже гарно, груди їм розпирала невимовна радість, вони вигукували й співали, погойдуючись на хвилях. Лише тоді, коли море аж занадто вирувало, забували про домівку й пантрували радніше балансир: від нього залежала рівновага човна, а отже, і їхні життя.

Їхньою мовою, сінгальською, рибальський човен звався «катамаран». Був це легесенький човник, зроблений із пальмової кори, схожий скорше на стрілу, аніж на судно, на якому ловлять рибу в неспокійному морі. Такий довгий він був, такий вузький і хисткий, що, здавалося, перша велика хвиля мала б перевернути його й віддати все — екіпаж і вилов — на поталу акулам. Аби запобігти цьому, до борту катамарана (як, зрештою, до всіх рибальських човнів у південних морях) прикріплена двома зігнутими гілками довга міцна тичка з легкого дерева. Це й є балансир, що втримує катамаран у рівновазі, бо робить ширшою його основу. Тікірі якось спало на думку, що той балансир, по суті, другий, іще тонший човен, котрий пливе біля катамарана, нерозлучно з ним зв'язаний; а Бандала завважив, що, коли хвилюється море, катамаран спирається на свій поплавок так, як стомлена людина, йдучи, спирається на палицю.

Човен, на якому хлопці супроводжували рибалок, уміщав шістьох дорослих чоловіків і здобич — іноді багату, іноді мізерну… Зграї риби кочували з місця на місце, часом зовсім зникали, але акули залишалися завжди: в глибині під катамараном ковзали лискучі тіла, навіть не ворушачи плавцем, а тільки ледь-ледь стріпуючи хвостом. Тривожно стискається серце, коли дивишся, як вони там ширяють, схожі на фантастичних величезних птахів з маленькими крильцями або й на винищувачів, котрі під час війни проти японців часто пролітали над узбережжям Ланки й мали такий самий вигляд, як акули, той же сталевий колір і навіть майже однакові плавці-крильця, звернені назад, як вістря стріл, але, звісно, куди більші. Так, англійці потребували до польотів набагато дужчих крил і зчиняли більший гуркіт, аніж акули, що мелькають у прозорім океані німо, наче тіні.

Можливо, саме тому Тікірі більше до душі акули, ніж літаки білих панів. Подобався йому їхній безгучний, швидкий плин, сповнений затаєної сили, їхній спинний плавець, що нараз випірнав на поверхню, як трикутне вітрило, і мчав уперед куди прудкіше, аніж човен. Тікірі навіть трішки подобався страх, що викликали акули, страх цей його приємно лоскотав — приємно, бо він вірив і в певність човна, і в спритність рибалок. Ні, катамаран ніколи не перевернеться! Ані в бурю, ані тоді, коли з далини мчать пошрамовані хижі хвилі на білих коронах, сичать і звиваються! Човен, щоправда, здригнеться, захитається, ніс його задереться на мить у повітря, і тоді видно, як віяла бризок спадають у море… але відразу ж по тому ніс сідає на гладінь і чека нового натиску хвиль.

Гірше, коли хвиля наскакує збоку. Тоді, бувало, зводився вгору весь балансир — достеменно так, як легесенька шалька терезів, — і здавалося, що настав кінець рибалкам, що вони перевернуться вкупі з човном і ролі поміняються: тепер уже їх їстиме риба. Але в такий момент Вікрена робить отой свій порух: нахиляється, впирається об зігнуту гілку, що нею прикріплено балансир до човна, а тоді налягає на неї своїм могутнім тілом, — балансир слухняно припадає до води, як і слід.