Марія Морозенко - Іван Сірко, великий характерник

Килина Морозиха — відома на всі околиці повитуха в четвертому коліні. Про її прабабу Тетяну досі селами ходять легенди, буцімто вона три роки поспіль бігала яругами на відлюдний лісовий хутір до тамтешньої відьми, яка навчила її травами цілющими, зібраними на Зільника, недуги зцілювати й болячки проганяти. Кажуть, помирала вона тяжко. Люди знали, чого їй так було: «Сказано ж, відьма доти не помре, доки не передасть усе, що знає».

Після смерті баби Тетяни пологи в тутешніх жінок приймала її дочка, а потім — Килинина мати. Від неї в свій час успадкувала ворожбитство та знахарство й сама Килина. Бо так повелося в їхній родині.

Килину Морозиху потайки люди теж відьмою звуть. Але не зло, а з повагою та острахом, ніби боячись образити. А як же інакше. Щось вона знає таке, чого зазвичай не дано знати звичайним сільським жінкам, — діти при ній родяться легко. Немало славних козачат, які ниньки благословляють ратними справами Січ, прийняли з материнського лона її руки.

Віднедавна Килина Морозиха має спокій. Свою непросту справу передала молодій удовиці, яку взяла в науку кілька років тому. Та й чом було не взяти? У Килини немає нікого, живе одним-одна, як відрізаний пагін від стовбура колись досить пишного дерева. Звісно ж, була у неї своя гарна сім’я — міцний, неначе кучерявий явір, чоловік та два дубочки-синочки. Уся її рідня оплакана чорними вдовиними слізьми. Полягли її славні козаки у битві із турками, що набігли Муравським шляхом, як сарана, спустошивши довколишні землі до цурки.

З недавніх пір Килина Морозиха пологи приймає зрідка, коли вже без неї не обходиться ніяк. Каже, що втрачає силу. Зістарилася. Слава Богу, молода повитуха зі своєю непростою справою справляється ловко. Гріх що й казати про вправну ученицю. Вона, як зуміла, замінила її.

Відтепер рожаниці не обходяться без молодої повитухи. Так мало бути і цього разу. Її ж спочатку й покликано у двір козака Половця. Аж скоро прибігли до старої: «Йдіть хутчій, бабо, Марія Половчиха в родах помирає!»

Килина Морозиха поквапом зібралася, кинула у вузлик кілька лишень їй знаних помічних трав, на порозі на мить спинилася, щось обмірковуючи, аж потім рвучко підійшла до покуття, дістала з-під образочка три тонесенькі тройчасті свічечки й гостро заточений срібний ніж, вклала все це до трав. А тоді вже поспішила з хати до воріт, подріботіла вузенькою вуличкою, що вилася чорною гадючкою під ногами, поспіхом пориваючись у двір козака Половця. Щойно вона відкрила хвіртку, чорна гадючка стежини зникла з-перед очей, натомість з’явився тьмяний пломінець лампадки, яку виносила з хати служниця.

— А це ще навіщо?! Хіба тут смерть через поріг перечепилася? — невдоволено гримнула на заплакану молодицю стара.

— Та вже не знаємо за що хапатися, там таке! Послали навіть за дяком. Тільки й на вас надія… — засокорила жалібно жінка, ховаючись у сіни.

— Хай там що, лампадка має стояти на покуті. Не руш, — у спину їй кинула баба Килина.

Ще з порога, позирнувши оком на постіль, де корчилася в муках роділля, а поряд із нею безпорадно метушилася молода повитуха, вона зрозуміла: цю дитину мусила прийняти сама. Стара повитуха знала, що треба робити:

— Гей, ти! — гострими очима глипнула на перелякану служницю, що тремтячими руками ставила на покуті лампадку, — йди з хати і відчини всі віконниці! Без цього не буде полегкості в пологах.

Жінка безшелесно зникла з-перед бабиних очей.

— А ти іди сюди, — звеліла молодій повитусі. — Запар ось ці трави в чисто вимитому казані і принеси їх сюди. Хутко!

І аж тоді, коли в кімнаті нікого, окрім їх двох, не залишилося, стара повитуха схилилася над роділлею:

— Зараз тобі буде легше.

Затим вона рвучко підійшла до вікна, тричі перехрестивши його, відчинила навстіж. Повернувшись до ліжка, поклала під подушку три тройчасті свічечки разом із пучком зілля, і вже тоді провела рукою над змокрілим чолом молодиці. Монотонно, так, як зазвичай читають побожні молитви, Килина Морозиха взялася промовляти їй одній зрозумілі слова.

Роділля несподівано схопила її за руку:

— Що се… за молитва?!