Марія Морозенко: Іван Сірко, великий характерник

Люди мовчали, спантеличені силою мовленої правди. Мовчав і дяк, забувши геть начисто ту «проповідь», яку спробував укласти по дорозі сюди. Неслухняні слова сплуталися від переляку поміж собою, та так, що й не розірвати їх, а не те що доладно вимовити. Мусив дяк мугикати собі щось там під ніс, аби лишень виказати невдоволення.

Не знав, що казати на все це, й поводир козацької громади Михайло Діброва. Силою батьківської любові вразив його цей відважний чоловік, який один супроти всієї громади став на захист сина. Нехотячи, а може й свідомо, повернув його та всіх інших до минулого.

Задумався старий козак, згадавши Байду, про якого теж говорилося багато такого, чого й не слід. Страшним характерником називали його — не дарма ж і цурався дехто, боячись незнаної сили, яку той мав. Але боялися Байду хто? — вороги, запроданці, а найбільше бусурмани. А люди, ті, кого він обороняв, славили його велику магічну силу, складали про неї пісні. Хтозна, може, і в цьому хлопчикові щось таке від роду є?..

Мовчав перед людьми і Дмитро Половець. Але вже за мить, за цю малу мить важкої мовчанки, гострими очима обвівши натовп, відчув — те, що міг він зробити, зробив. Молодий батько посміхнувся. І вже так, наче зорав не одне поле від рання, взявшись за клямку, важко видихнув:

— Вибачте, коли що не так. Мушу братися до справ. Йдіть і ви собі, люди, додому, — із цими словами відчинив двері й пішов до хати.

Люди полегшено зітхнули. Те страшне, що мало статися цього дня в дворі Половців, відступило. Оті останні слова Дмитра Половця, промовлені з легким насміхом, немов пробудили їх від поганого сну. А й справді, чого їм тут бути? Тільки й того, що натравив їх сюди дяк. Але для чого? Те, що здавалося вчора очевидним, нині виявилося безглуздим і страшним. Люди враз стали думати інакше — і про немовля (час покаже, що воно і до чого), і про смерть старої повитухи (може, повитусі судилося померти біля колиски). Все… все здавалося відтепер інакшим. І кожен, хто стояв на цьому подвір’ї, густо порослому споришем, почувався незатишно — так, наче здійснив уже страшний гріх. Адже подумати — це вже забагато.

Мереф’яни були глибоко віруючими людьми. «Слава Богу!» — славили вони в думках Господа, пориваючись якомога швидше вирватися з кола, затисненого почуттям вини. Усі водночас оговталися — раптово згадали, що в кожного вдома є свої справи, а вже ранок, чого ж вештатися чужими дворами. І тільки дяк, посилаючи навздогін усім прокльони, метався подвір’ям, не знаходячи собі місця:

— Не похрещу. Їй Богу, не похрещу кляте насіння.

І тоді Михайло Діброва, на мить затримавшись біля хвіртки, поклав важкий кулак на його вузьке плече:

— Похрестиш, як громада велить. І назвемо ми хлопця Іваном, бо ж помилуваним на життя є. А кумом славному козаку Дмитру Половцю буду я! — із цим хвацько підкрутив посріблений сивою памороззю вус.

Сім років, як одна доба, збігли клечальними святками із пагорбів, опустилися в долину зеленим цвітом, щоб наповнити навколишній світ магією купальського вечора.

Щойно сонце закотилося за пологі мерефські схили, занурилося промінням глибоко в землю, наповнивши її своєю жагучою таємничою силою, на вулицях села залунали дзвінкі дівочі голоси:

Звуки магічних пісень — як отой ярий жар-цвіт, безжально потоптаний ногами чужинців, понівечений пожарищем неприйняття та осуду церковних приписів, а все ж незборений часом та невідворотними перепонами. Звуки чарівних купальських пісень рвучко виринають із глибокої, немов студене дно криниці, давнини, пробуджують вечорову тишу, пориваються у притихлі двори, палючим спалахом перекочуються за пороги хат, щоб діткнутися сердець мелодійним сяйвом, навернути зачерствілі душі до тисячолітніх прадавніх джерел, не замулених відчуженням та відхрещенням рідновір’я.

Купальського вечора усі люди стають іншими. Та й не дивно. У час великого сонцевороту погідне сонце, відкривши золотаво-промінну браму, наближає думки до осяяних ласкою небес. Недарма ж мудрі старці вимовляють обнадійливо: «І все, що попроситься в гарну пору, збудеться». Бо не може бути інакше. Чудодійної купальської ночі сам Купайло, викликаний із позачасся, благословляє зрілість усього, що проростає на землі, а затим усіх людей щедро наділяє любов’ю до життя. «І тоді природа стає ближчою до людини, а людина почувається невіддільною від матінки-природи», — так переповідають старші мереф’яни допитливій малечі, обдаровуючи невгамовних пестунів збереженими оповідками про свято Купала. У цих розмовах нестримна радість великого свята, віднедавна потьмарена настановами всюдисущого дяка та його закликами цуратися «всяких неподобних гуляній сатанинських», виривається на волю, блиском струменіє в очах молоді, відбивається в осяйних оченятах малечі. Купайло не оминає нікого.