Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

— Сідайте, сеньйоро!

Вона сіла. Струнка й неприступна, немов усе та ж юна сеньйоріна Ерна, як її звали в Сьюдад-Боліварі молоді гультяї, коли вона після вечірньої меси проходила вузенькими вуличками міста в своїй довгій барвистій спідниці з блискучим намистом на смаглявій шиї.

Сьюдад-Болівар, тісні вулички, білі цинкові дахи, журливий дзвін на дзвіниці монастиря братів-бенедиктинців, чорні провінціальні капелюхи на головах сановних горожан… Все спливло перед комісаром, захопило його жагучою повінню спогадів, неначе сама юність увірвалася в його серце.

Він закашлявся і, щоб набути суворішого вигляду, поправив на собі кобуру.

Двоє поліцаїв стояли на дверях і чекали його наказу. Вони були зовсім зайві. В цю хвилину комісар ненавидів їх більше, ніж сеньйору Ернестіну. Він ладен був виштовхати їх в шию, аби не бачити рабської запопадливості в їхніх по-собачому відданих очах.

Сеньйора Ернестіна бавилась маленьким платочком. Тоненькі її пальці миготіли перед очима комісара, немов шпиці в колесі.

«А що, коли я запропоную їй втечу, — майнуло раптом у його голові. — Ще не все втрачено. В неї не лишилось іншого виходу. Смерть або життя. Скажу їй тільки в вічі, що минуле забуто… що вони можуть бути щасливими. Пообіцяю їй волю, своє серце, далекі подорожі. Будь сміливим, Себастьян Олів'єро. Те, що відкинула примхлива дівчина, може прийняти розсудлива жінка…» Але другий голос заглушив перший: «Дурень, вона ненавидить тебе. Дивись, яким презирливим поглядом вона обпікає тебе. Згадай її минуле, згадай те, заради чого вона приїхала сюди… Вона висміє тебе, як нікчемного блазня…»

І в ньому знову прокинулась злість. Він схопився з стільця і зробив крок до сеньйори. Досить грати комедію! Перед нею представник влади. Якщо їй дороге життя, вона повинна відверто і негайно… так, так, негайно виказати мету своєї подорожі. їй гарантується життя.

— Життя?

— Так, життя і багатство. Величезне багатство.

— З ваших рук, недостойний кабальєро?

— Вам лишилось жити п'ять хвилин, Ернестіно Коельо…

— Воля ваша. Адже сильніший той, у кого в руках сокира.

Він схопився за кобуру, але в цю мить відчинились двері — і до каюти вступив Ганкаур.

Білолиций індієць, уважно оглянувши жінку, перевів погляд на комісара. Рука на кобурі трохи насторожила Ганкаура. Людина диких жорстоких звичаїв, він, одначе, носив у глибині свого серця повагу до жінки.

— Чого ти зайшов сюди, Ганкаур? — спитав його роздратований Себастьян Олів'єро.

Почувши ім'я Ганкаура, Ернестіна Коельо швидко підвелась із стільця й підбігла до індійця. Вона дивилась на нього з болісною посмішкою на обличчі. її губи, бліді й безкровні від глибокого збентеження, нервово сіпались. Вона хотіла простягти до Ганкаура руку, але їй вистачило сил тільки піднести руку до своїх грудей.

Жінка заплакала. Вся вона тремтіла, немов у пропасниці, ковтала сльози й беззвучно ворушила губами.

Ганкаур зовсім розгубився. В його очах засвітився недобрий вогник.

Себастьян Олів'єро непомітно розстебнув кобуру й поклав долоню на ручку пістолета. Він уважно стежив за кожним рухом жінки. Ганкаур стояв, мов заворожений.

І раптом Ернестіна Коельо промовила голосно:

— Ти не Ганкаур, ти П'єтро, ти син доктора Коельо.

Ганкаур мимоволі зробив крок назад. У житті ніхто ще не називав його цим іменем. Він навіть гадки не мав, що в нього є батько. На видовженому красивому обличчі Ганкаура проступив вираз болю. В його вухах звучали дивні слова, і серце підказувало йому, що жінка говорила їх неспроста.

Він хотів знову почути їх. Він простягнув до неї обидві руки.

І в цю мить пролунав постріл.

Сеньйора Ернестіна враз зів'яла, глянула на Олів'єро якимись здивованими очима, ніби вперше його побачила, і повільно осіла на підлогу.

А комісар, показуючи Ганкаурові на неї пістолетом, став кричати, що ця жінка — негідниця, що вона говорила неправду. Він же знає, що він не П'єтро. Він вождь великого племені апіака. Хай він забуде про цю підлу тварюку. Від неї він би зазнав тільки лиха.

Приголомшений Ганкаур вийшов із каюти.

На палубі метушились поліцаї. Вони обшукували ланчію, перекидаючи мішки з юкою і маніоковим борошном, залазили в кожну шпаринку, оглядали кожний закапелок.

Капітан, високий, худорлявий чоловік у майці, з глибоким шрамом на підборідді, стояв із зв'язаними руками й тупо дивився собі під ноги. Неподалік лежав зарубаний матрос. Кривава рана від мачете спотворювала його обличчя.