Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Себастьянові доповіли, що ланчію оглянуто. Не знайдено нічого підозрілого. Зброї нема. Капітан заприсягся, що не знає, хто така сеньйора Ернестіна Коельо. Він взяв її на борт у Сан-Фелісі й не цікавився, з якою метою сеньйора подорожує по Оріноко. Хай перевірять його документи.

— Ми ще тебе добре перевіримо, свиняче вухо! Марш у пірогу! — вилаяв його комісар і, перевальцем підійшовши до борту, почав спускатися по мотузяній драбині в човен.

Навколо стояли індійці, зі списами й луками в руках. Ганкаур вже сидів у своїй пірозі, байдужий і холодний. На його обличчі ще й досі лежала тінь подиву. Він дивився у воду, ніби прагнув прочитати там загадкову таємницю.

Потім підвів голову й помахом руки звелів своєму загонові сідати в піроги. Індійці, мов горобці, посипалися в човни. Піроги загойдались під ними. По ріці в усі боки побігли широкі неспокійні кола.

Себастьян стояв у своєму моторному човні, витирав хустиною піт із спадистого чола й дивився на палубу. Він когось чекав. Нарешті з люка виліз опецькуватий чоловічок у формі сержанта.

— Все зроблено, комісаре, — гукнув він весело. — Через п'ять хвилин «Віргінія» піде до дідька на вечерю.

— Молодець, Аркаяліс, — скупо похвалив його комісар. — Ми зробили свою справу. Хай кінчають піраньї. Для них це буде доброю поживою…

Комісар ударив нагаєм коня. Спогади згасли в^ його свідомості. Він знову був посеред вулиці, спокійний і впевнений, сповнений гордовитого вдоволення за виконану справу… Він знищив ворога. Правда, не спромігся витягнути з нього таємниці, але для цього він знайде сотню виправдувальних причин. Хай генерал Батіс пробачить йому невеличкий промах. Головне зроблено. Хай тепер чекають місцеві бунтівники наказу з-за кордону, хай виглядають свого зв'язківця…

Небо порожевіло на заході. Пекучий день закінчувався. Дерева й кущі, здавалось, ждали вечірньої прохолоди. З дворів долинало кувікання поросят, кудкудакання курей.

Себастьян з гордовитою пихою озирався навкруги. Він був тут цар і бог. Одначе його марнолюбство не знаходило вдоволення.

Скоріше б вирватися звідси! Під час останньої поїздки в столицю генерал Батіс дав Себастьяну аудієнцію. Вони розмовляли більше години. Генерал розпитував про настрої населення, про прибутки каучукових фірм. Потім поплескав комісара по плечу й, ніби жартуючи, кинув: «Чекайте мене в гості. Обов'язково завітаю до вас. Столиця неспокійна. Я більше вірю вашій глухомані, комісаре Олів'єро».

Після цієї зустрічі Себастьянові надбавили жалування й пообіцяли згодом перевести в одну із центральних округ. А через три місяці він одержав повідомлення про підвищення в званні й про нагородження орденом Лева першого ступеня.

Сеньйорові Себастьяну Олів'єро, комісарові верхнього Оріноко, не треба було нагадувати, як він має захищати інтереси свого уряду.

Не сьогодні-завтра прибудуть оті зарозумілі радянські мандрівники. їм закортіло дізнатись, чим живе сельва і яким медом мажуть тут по губах тубільців. От вони й одержать своє. Шкода тільки, що Ганкаур не зумів перебити їх на воді. Телепень! Побоявся запалити нікчемну ланчію!

Біля приміщення мерії на комісара чекав сержант Аркаяліс.

— Я маю повідомити вам дуже важливу новину, комісаре, — заговорив він, допомагаючи своєму шефові злізти з коня.

— Слухаю вас.

Новина й справді була неймовірна. Аркаяліс при-чмокнув м'ясистими губами і для чогось схопив себе за горлянку. Можливо, цим рухом він хотів показати, що дуже скоро все має скінчитись для їхніх ворогів саме так, добрячим зашморгом на шиї.

Пентаха, один тут дурень, ну, справжнісінький дурень і невіглас, зробив сьогодні дуже важливе зізнання. Сеньйор комісар, очевидно, пам'ятає Пентаху. Отакий жилавий, зовсім лисий каучеро з проваленим носом. Живе в сусідстві з Антоніо Россаріо, у котрого син зв'язався з бандитами. Аркаяліс при цих словах аж підгецькував, простуючи поряд з комісаром до високого ґанку. Той його слухав неуважно, похмуро, певно, зайнятий якимись своїми думками. Ранком Пентаха прибіг до мерії і під великим секретом розповів Аркаялісу, що його сусід Антоніо Россаріо тримає зв'язок із бандитами…

— Стара пісня, — урвав свого помічника Олів'єро, долаючи останню приступку дерев'яного ґанку. Він відчинив двері і зайшов до прохолодного приміщення мерії.

— Егеж, комісаре, — підтакнув Аркаяліс, запопадливо підставляючи шефові стільця. — Сідайте, прошу вас. Так от, розповідає він мені про тих бандитів, а я собі й метикую: говори, говори, ми вже давно рознюхали все це. Не думай, що поліція дарма собі боки відлежує. А він і говорить: цей Россаріо чекає з нафтових розробок Бакарайбо свого старшого сина, який має прилетіти від своєї профспілки. Він там червоний лідер. Оце, думаю, новина. Молодчина ти, Пентаха, кажу я йому. Одержиш землю Як заарештуємо Антоніо Россаріо, всю його землю віддамо тобі. Він зрадів, мало не кинувся цілувати мені руки. Клянеться, що винюхає того Россаріо, куди б він не сховався.