Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Невже й сеньйора Ернестіна мала згаснути, як оцей вогник?

Біолог схилився до грудей хворої. Про що вона говорила? Серед незрозумілих іспанських слів Бунч вловлював тільки знайому назву — «Комо». Гора Комо не давала спокою пораненій.

Бунч покликав своїх друзів. Хай вони послухають, що має значити оте дивне марення. Вона говорить про гору Комо, як забобоний індієць. Вона щось знає, у неї є якась таємниця.

— Мені здається, що заради гори Комо сеньйора приїхала в ці глухі краї, — промовив Крутояр, розібравши кілька плутаних іспанських фраз. — Не збагну тільки, що й до чого. Хтось чекає її там. Стривайте, стривайте. «Друзі мого батька»… Чуєте, вона говорить про^ якихось друзів її батька… І більше нічого, жодного слова не второпаю… Бідна жінка.

Свічка згасала. Маленька капітанова каюта зробилася ще тіснішою.

— Вона задихається, — прошепотів професор, ніби голосною розмовою він міг зашкодити жінці. — Відчиніть двері.

— Двері й так відчинені, — відповів Самсонов.

— Допоможіть їй чим-небудь, Кириле Трохимовичу.

— Я зробив усе, що міг. Я віддав усе…

— Знаю, голубе… Я певний, що ваші зусилля продовжили їй життя на кілька днів.

— Боюсь, лише на кілька годин.

Згодом вони вийшли з капітанської каюти. В тісній комірчині вже дихала смерть. На відкритій палубі, під зорями, було легше.

— Де капітан Пабло?

— Десь порається у трюмі.

— Ви звернули увагу, Кириле Трохимовичу, як сельва пригнічує людей? Цей капітан Пабло був колись відчайдушним хлопцем. Сміливий вакеро, помічник повстанців і герой усіх річкових трас Бенісуарії. А тепер його наче підмінили. Невже люди, які живуть на цих землях, втрачають мужність, волю до боротьби, до протесту?

— Вам, Василю Івановичу, краще про те знати. Ви етнограф, народознавець, вам і карти в руки.

— Не кажіть, не кажіть, колего, ви все прекрасно розумієте.

З берега долинув жалібний звук гітари. Здавалось, то сама ніч у журливій мелодії виливала свою одвічну скорботу.

— Як ви гадаєте, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр, — сеньйора ще прийде до пам'яті?

— Хтозна…

До них підійшов Самсонов, приклав до губів палець, ніби до чогось прислухаючись.

Між високими пальмами на березі почувся стукіт коліс. Невеличкий візок, запряжений віслюком, підкотив до самого причалу. Дві постаті наблизились до «Голіафа».

— Гляньте, Тумаяуа! — перший упізнав індійця географ. — А на візку, здається, хтось лишився.

Тумаяуа перебіг по хисткому трапові на палубу й одразу ж зайшов у каюту до пораненої.

— Чортзна-що вони надумали! — захвилювався Бунч.

Іллюша хотів було втрутитись:

— Я піду туди. Знаю я цих індійців. Без нас вони можуть зробити з нею що завгодно!

— Вони зроблять для неї більше, ніж ми, — втихомирив друзів професор. — Бачите, вони виносять її на берег. А ви, мабуть, гадали, що сеньйора Ернестіна лишиться на «Голіафі» й попливе назад до Сан-Феліса?

Метушливий капітан Пабло, бурмочучи молитви, допоміг індійцеві покласти жінку у візок. Коли візок нарешті рушив, капітан кинув йому навздогін:

— Хай вас захистить свята діва Аточська! Пабло дістав люльку й запалив її.

Його сухорляве обличчя зарожевіло в пітьмі. Він важко закашлявся і вже сам до себе пробурмотів:

— Хай їм буде щастя!

Тим часом візок котився безлюдною вулицею маленького селища. На високих сваях обабіч дороги, немов заворожені живі істоти, темніли будиночки.

Ліворуч од візка йшла жінка. Це була стара мулатка Мерфі, колишня служниця в домі доктора Коельо. Тумаяуа прийшов до неї серед ночі. Він знав, що тільки вона може допомогти пораненій сеньйорі. До мулатки Мерфі індійця послала сама Ернестіна. Власне, перше ніж прийти в дім мулатки, Тумаяуа оббіг усе селище, шукаючи якогось Педро Россаріо, старого робітника з каучукових розробок Себастьяна Олів'єро. Але дім Россаріо був замкнений.

Тоді індієць подався шукати дім мулатки Мерфі. Він знайшов його майже в центрі селища. Перед від'їздом за кордон юнак разом з Орнандо кілька разів приходив до старої жінки й тепер швидко розшукав знайому будівлю. Мерфі перелякалась, побачивши перед собою схвильованого хлопця. Вона слухала його гарячковий шепіт, його плутані пояснення і ніяк не могла збагнути, чого він хоче від неї. Тумаяуа говорив про поранену сеньйору, про поліцію, яка може натрапити на її слід, про напад на «Віргінію» і про великодушних рятівників з «Голіафа». Він хапав стару жінку за зморшкувату руку і благав не залишити їх у біді. Й раптом Мерфі все зрозуміла. Індієць говорив про сеньйору Ернестіну, її дорогу Ернестіну, малятко з чорними оченятами; дівчинку, над якою вона провела стільки безсонних ночей в домі доктора Коельо.