Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

І раптом Ганкаур скоріше відчув, аніж побачив, між дерев кілька людських постатей. Він каменем упав на землю, індійці — за ним.

Важко дихаючи, вождь втупився очима в пітьму. Так, вони потрапили в пастку. Тепер вже не було сумніву, що зі всіх боків галявину оточили якісь люди. Вони не стріляли, не погрожували — і це було найстрашніше.

Ганкаур вужем поплазував назад. Індійці теж почали відповзати. Один молодий воїн, не витримавши, схопився на ноги і чкурнув у гущавину.

Гримнув постріл. Індієць зметнув руками й упав. Після першого пострілу кулі градом посипались на людей Ганкаура. Індійці завили. Смерть звалилась на них так раптово, що позбавила їх розуму.

Ганкаур побіг назад, низько схиливши голову. Страх передався і йому. Він був сміливою й відчайдушною людиною, але нічна темрява перетворила в його уяві ворогів на якихось жахливих потвор, на невмолимих духів помсти. Він біг, падав, знову схоплювався на ноги і знову біг. З розгону влетів у гущавину й повалився на землю. Хтось ударив його по голові. Чиясь нога вперлась йому в бік. Він став шалено відбиватись кулаками, кусатися — з лютим риком, із звірячим харчанням. Врешті вихопився знову на галявину і влетів просто в коло озброєних людей.

Це були партизани доктора Коельо, «лісові лицарі», запеклі вороги кривавого генерала Батіса.

Ганкаур стояв у колі повстанців, побитий, заляканий, і, мов зацькований звір, озирався по боках. Кілька рушниць було спрямовано йому в груди.

Партизани впізнали страхітливого індійського вождя, який своєю жорстокістю уславився далеко за межами верхнього Оріноко.

— Ганкаур! — передавалося з уст в уста зловісне ім'я.

Між деревами почулись голоси, кінський тупіт. Кілька вершників виїхали на галявину.

— Сеньйор Коельо! — гукнув до одного з верхівців молодий пеон. — Ми впіймали Ганкаура.

— Повісити його! — гукнув хтось із натовпу.

— На шматки роздерти!

— Кинути в болото до зміїв!

Доктор Коельо зліз із коня. Ніхто не бачив у пітьмі ні його обличчя, ні виразу його очей. Невисокий на зріст, старий чоловік, він неквапом підійшов до гурту, де стояв Ганкаур.

— Хай живе свобода, друзі! — привітався він тремтячим голосом.

Йому відповіли, нескладно, різноголосо. Невиразні постаті бійців похитнулися. Хтось підняв над головою рушницю.

Доктор Коельо наблизився до гурту.

— Покажіть мені, де Ганкаур? — чужим голосом промовив він.

Блиснув електричний ліхтар.

— Ось він, сеньйор Коельо.

Відставивши вбік праву ногу, Ганкаур із викликом дивився на своїх ворогів. Він був готовий умерти, як це личить вождеві наймогутнішого племені сельви.

Доктор Коельо вдивлявся кілька хвилин в обличчя білолицього індійця, на якому розпливалося жовте кружало від електричного ліхтаря. Потім, не кажучи ні слова, потягнувся до кобури, вийняв пістолет і, ледве переборюючи тремтіння руки, підняв зброю.

Ганкаур дивився на Коельо, мов заворожений. Пістолетне дуло танцювало в нього перед очима. Рука доктора здригалася. Він увесь тремтів, він ледве тримався на ногах. Через силу ворушачи сухими губами, він тихо промовив:

— П'єтро! Це ти, П'єтро?

Його голос пробудив у душі дикуна цілу бурю. Смерть дивилась на нього, і ця смеоть знову називала його дивовижним, чужим іменем «П'єтро».

Рука доктора Коельо піднялась вище. Кволий палець натиснув на гашетку. Грім пострілу перекрив короткий стогін, що вихопився з грудей доктора. Коельо схибив. Відчувши раптову слабість в усьому тілі, він схопився лівою рукою за дерево й похитнувся. Бійці кинулись до свого командира.

І тоді Ганкаур, серед сум'яття й темряви, пумою стрибнув у хащі. Ніч поглинула його.

«Голіаф» підходив до селища каучеро. Вечірні сутінки огортали ріку. Нагріта за день вода злегка парувала.

Форштевень судна обережно розрізав хвилі. Вправна рука капітана Пабло лежала на штурвалі. Кожним своїм нервом Пабло відчував рух «Голіафа». Найменший поштовх суденця гостро віддавався в серці старого капітана.

Клята річка! Капітан нервував. Зараз можна було врізатись у столітню деревину й біля причалу засісти так, що потім не порятує і сама мадонна. О, як не любив капітан Пабло верхнє Оріноко! Швидше б попрощатися з добрими сеньйорами й вирушити назад до свого рідного Сан-Феліса.

В каюті капітана точилася розмова. Бунч привів своїх друзів до сеньйори Ернестіни. Та лежала в гамаку, безсила, якась маленька й худа, немов десятирічне дівча, і тільки очі її світились незгасимим вогнем. Такі очі запам'ятовувались на все життя. Великі й глибокі, вони містили в собі невимовне страждання.