Чжан Чжі-мін - Диверсія у гавані Фейюньган

— Ти? Звідки ти?

— Я… Спочатку… Спочатку дай мені передихнути.

Намагаючись заспокоїтися, Лі Вань-фа сів на ослін. Серце калатало, дух перехоплювало. Здавалося, неначе раптовий приступ хвороби обдав цю людину жаром і лихоманкою.

— Скажи, нарешті, звідки ти? — допитувалася Бай Сю-ін.

— Зачекай, не запитуй… дай води, — плутано сказав Лі Вань-фа.

Він повільно пив теплу воду і розглядав меблі: стіл, стільці, скриня, шафа… на стіні портрет голови Мао, в рамках — нагородний лист. «Передовикові праці Бай Сю-ін», — прочитав Лі Вань-фа.

Дивна річ. Лі зовсім забув про небезпеку, що чатувала на нього, про спеціальну службу, про Давандао і Тайвань… Зараз, крім цієї молодої жінки, для нього нічого не існувало у світі.

Лі здивовано помітив, що за минулі роки Сю-ін не тільки не постаріла а, навпаки, неначе стала молодшою.

Він догадався, у чому справа. Раніше в жінки завжди був втомлений, змучений вигляд. Адже його дружина ніколи як слід не відпочивала. Крім того, вона зараз поповніла і передчасні зморшки — невід'ємні супутники надмірної праці і недоїдання — розгладились.

Та на світі була не тільки Сю-ін! Чиє це тихе, тепле дихання чутно в невеличкому ліжку в кутку? Чия це маленька ніжка з крихітними пальчиками вистромилася з-під ковдри?

Лі повернувся разом із стільцем до ліжка.

— Пань-пань [12] Пань — по-китайськи «сподівання», «сподіватися». , — сказала Сю-ін. — Правда, гарне ім'я? Коли ти пішов, у неї навіть імені не було… Я назвала її цим ім'ям, сподіваючись, що Тайвань швидко буде визволено, і ти повернешся додому… Як ти міг? Як ти міг залишити мене й дитину?.. — Бай Сю-ін заплакала.

Лі Вань-фа сидів мовчки, з опущеною головою. Потім ледве чутно сказав:

— Бай Сю-ін, я ж повернувся.

— Скажи правду. Як ти повернувся?

— Я… я… втік.

— Втік? Тоді тобі нічого боятися. Народний уряд прощає всіх, хто тікає з ворожого табору. Сходи в дільницю і заяви…

— Ні, ні! Сю-ін, в мене в голові все переплуталось, дай мені зібратися з думками… Ти краще сховай мене. А я поки що подумаю…

— Куди ж я тебе сховаю? Крім цієї кімнати, іншого приміщення нема.

«Невже він обманює? — подумала Сю-ін. — Він не втік. Він прийшов як ворог. Цей прихід принесе нам тільки горе. Хай іде куди хоче…»

Вона глянула на втомлене, бліде обличчя Лі Вань-фа, і їй раптом стало страшенно шкода цього чоловіка, який заплутався і впав у відчай. Ну куди він піде? Що може чекати на нього попереду?

Лі нахилився, зазираючи під ліжко, очевидно, приміряючись, чи не можна туди сховатися.

Правий бік його куртки відстовбурчився.

— Що це? — Сю-ін різким рухом доторкнулась до предмета, що стирчав під курткою.

— Пістолет.

— Зараз же віддай його!

Сю-ін сама витягла пістолет, віднесла його і сховала.

Сун Да-лун здивовано і радісно дивився на Ван Хай-шена. Йому і уві сні не снилось, що вони можуть зустрітися, та ще за таких обставин. Було приємно знову знайти помічника. Проте не в характері Міченого було відразу повірити людині. Він причепливо розпитував:

— Коли тебе схопили?

— Вчора вранці… Ви втекли, А-фин зникла. Мати довго плакала, потім послала мене вас розшукувати. Я вийшов за місто, а там вони мене й схопили… На одній з вулиць я побачив, як вони заарештували матір.

Розповідь Ван Хай-шена здавалася переконливою.

— Де тебе тримали?

— В будиночку поряд з Управлінням громадської безпеки…

— Що ти там бачив?

— А що там можна бачити? Нари та грати на вікнах. Потім повели на допит. Вартовий почав прикурювати: тут я і зрозумів — останній шанс!

Сун Да-лун шукав суперечностей у відповідях, але все нібито було цілком правдивим. Нічого підозрілого він не виявив і у зовнішньому вигляді Ван Хай-шена. На подертому одязі — сліди крові. Ремінець на кобурі пістолета розірваний — видно, що зброю довелося відбирати силою. На руці біля зап'ястя — глибокий червоний слід від вірьовки.

Мічений був задоволений оглядом.

— Гаразд, — сказав він. — Вирвався, от і добре…

В свою чергу Сун розповів, що трапилось після втечі з дому Ван Хай-шена:

— У Де-гуя вбили комуністи. Лі Вань-фа втік. Цей негідник погано скінчить. А пішли ми від вас через те, що нічого іншого не залишалося робити, для вашої сім'ї ми були б лише тягарем… Нічого, братку, всі наші поневіряння скоро закінчаться. Зажди, прийдуть гомінданівські війська — потанцюють у нас і начальник Ма, і комітетчики.

Перебиваючи його, Ван Хай-шен сказав діловито: